Сорен потягнувся рукою до маски і провів пальцем по нижньому її краю. А потім його очі засяяли фіолетовим, він підніс до рота булочку і вона буквально потонула там, пройшовши крізь маску, як привид крізь стіну. Насилу він пережував і проковтнув той шматок, що ледве не став йому впоперек горла.
- Дідько! – вилаявся Вільям. – Так і знав, що показуватимеш свої дурнуваті приколи! Клятий фокусник! Ну нічого, я тобі ще це пригадаю…
- Угу. – байдуже буркнув Сорен. – Не дратуй мене, Уіле, я маг, а ти не безсмертний.
- Зараза, ти все зіпсував! – Вільям ледь не слиною бризкав. – Гадаєш, що завжди тільки магією обходитимешся? А от і не вийде, бо ти не справжній, ти – фальшивка!
Сорен мовчки вислухав і майже не взяв це до уваги. Лише Карін помітно обурилась. Їй не сподобалась поведінка Вільяма і вся ця прогулянка раптом перестала бути такою яскравою. Вони ще посновигали трохи містом: Вільям ухопив Карін за руку і потягнув уперед, позаду поплентався Сорен. Він міг би зникнути в будь-який момент, та щось спонукало його відбути поїздку до кінця.
- Вільяме, я втомилась. – сумно озвалась Карін. Насправді їй просто не подобалась гнітюча атмосфера між Уілом і Сореном.
- Що, вже? – він трохи здивувався. – Добре, тоді давай повернемося.
Повертались до Академії усі мовчки. Сорену не хотілося нічого взагалі говорити, Карін була втомлена морально, а сам Вільям став почувати себе трохи винним. Проїхавши половину дороги, він нарешті озвався.
- Сорене… коротше, ти не дуйся на мене. Я перегнув палку і не хотів тебе образити, бо ото, - він показав на маску, - певно дуже особисте.
- «Забий». – байдуже озвався Сорен його ж словами. – Ти не перший, хто вмирає з цікавості.
- І Карін теж? – перепитав Уіл.
І Карін, і Сорен здивовано глянули на Вільяма.
- Гадаю, їй байдуже. – буркнув Сорен.
- Он як… Карін, ти точно не хочеш знати, яка в нього мордашка?
- Ні.
Вільям замовк. За мить він заспокоївся. Якби Сорен і Карін так не здивувались його запитанню, він би вже надумав зайвого.
Портативний програвач у автівці перемкнув якусь дику пісню на Coldplay і під її слова Карін пригадала сяючі Соренові очі.
…When I look in your eyes,
I forget all about what hurts
Здавалося, її й саму боліли ті Вільямові колючі слова. Якщо б їй хтось сказав подібне, їй вистачило б сміливості зарядити цій нахабі по пиці! Вона поглянула на Сорена – той начебто й справді не переймався, проте роздратування всю дорогу не сходило з його обличчя. Про що він думав усю цю поїздку – годі було й здогадатися, але було очевидно, що йому все це не подобалося. Єдине, що дуже цікавило Карін – це те, чому Сорен витримав подорож до самого кінця, адже він міг би зникнути в будь-який момент. Та якби його й самого про це запитати – він би не зміг нічого відповісти, бо й сам цьому дивувався.
Кілька днів потому Вільям знову потягнув Карін і Сорена на прогулянку. Цього разу в Пе́нріт, проте дівчині було вже не так цікаво. Містечко було не менш гарним, ніж Карлайл, хоча набагато меншим, але її бентежило інше: Сорен все ще погоджувався на ці прогулянки. Хоча Вільям вже поводився більш належним чином, найперша їхня спільна прогулянка залишила в серці Карін неприємний осад. Здавалося, вона переймалась більше ставленням Уіла до Сорена, ніж сам Сандервік. Хіба що він до такого звик. Зненацька їй стало цікаво, чому він все це терпить, і хотілося розпитати, але вона не могла зробити це при Вільямові. І така неможливість розпалювала в ній ще більшу цікавість. Весь час вона тільки про це й думала, замість того, щоб насолоджуватися краєвидами містечка і затишком кав’ярень.
І раптом Вільям наче озвучив її думки:
- Чуєш, Сорене, все хотів тебе запитати…
- Мм? – байдуже поцікавився той.
- Хіба тебе не напрягає моя приставучість? Я тебе ще не дістав остаточно? Просто я собі думав, що ти не захочеш наступного разу кудись із нами піти.
- А я мав не погодитися? – перепитав Сорен.
- Нє, та що ти! – засміявся Уіл. – Просто ти ні каплі не змінився ще зі школи. Як би я тобі не набридав, ти все одно не переставав зі мною дружити. Чого так?
Сорен здивувався такому запитанню.
- Хм… - і після цього повисла мовчанка. У школі йому не вистачало друзів. Його пригнічувала самотність, та коли з ним став товаришувати цей бовдур Уіл Мі́рдлоу, він почувався краще. Відчував себе потрібним хоч комусь. Йому подобались пригоди, що не переставали переслідувати цього пройдисвіта, хоч і несусвітня темрява в голові товариша щохвилини виводила Сорена із себе. Та зараз він настільки звикся із самотністю, що й не помічав її. Він більше не потребував такого друга, до того ж після школи їхні стежки стали зовсім різними. Сорен – маг, а Уіл як був телепнем, так і залишився. Зараз він був одним із викладачів елітного складу у Академії, освоїв септору, стосунки із Датом чудово налагодились і навряд, чи їм обом грозило щось знову... Що могло бути краще? Вільям став йому непотрібним. Між ними дуже велика прірва, і єдине, що в них було спільне – Карін. Для Вільяма вона була коханою, а для Сорена… Для нього Карін була не просто студенткою. Це було щось таке, чого він ніяк не міг зрозуміти. Він відчував, що Карін є дуже вагомою часткою того магічного світу, в якому він жив. Невід’ємною часткою. І він усвідомлював, що Вільям не може отак легко сковувати її захоплення магією. Він не мав на це ніякого права. Сорен ніколи не любив якісь обмеження зі сторони, тільки якщо ти сам цього не хочеш. А вона цього якраз і не хотіла, й це його іноді серйозно злило. Йому хотілося відкривати для Карін щось нове і спостерігати, як вона тішилась і дивувалась, неначе мала дитина трюкам фокусника. Йому хотілося показати їй ту магічну крамничку в Карлайлі, відвести її туди, а самому стати біля входу і, заклавши руки й посміхаючись, спостерігати за нею…