- Сорене? Чого ти так завис? – відволік його Уіл.
- Ох, я задумався… Пригадав нашу дружбу в школі. – байдуже відказав Сорен. – Чому не переставав з тобою дружити, кажеш? Й сам не знаю… - Сорен раптом встав з-за столу. – Мені пора.
Карін і Уіл здивовано переглянулись і дівчина одразу зрозуміла, що її нетактовний хлопець знову встромив свого носа, куди не потрібно. Їй хотілося наздогнати Сорена і запитати, в чому справа, та Уіл ухопив її за руку і силоміць посадив назад.
- Хай іде. – відповів він. – Тобі нема чого за нього паритися.
- Ти переходиш всі межі, Уіле. – тихо озвалась Карін. – Іноді потрібно ретельно підбирати слова, перед тим як говорити…
- А я що? Я нічого такого не спитав.
Сорен вийшов на вулицю і попрямував геть від тих двох. Куди йти – не знав, та й байдуже. Потрібно було остудити голову. Здається, думки занесли його не туди, куди треба. Чого це він раптом став так перейматися долею Карін? Хіба ж вона не бачить, із ким зустрічається? Однозначно, її таке влаштовує, інакше вони б вже давно не були разом. Він не розумів цього, не усвідомлював, як двоє таких протилежних людей могли зійтися. Вони ж геть абсолютно різні!
- Прокляття… - Сорен сердився сам на себе. Йому вартувало б тримати дистанцію, та чомусь він цього не міг. Не міг змусити себе не думати так багато про цю дівчину. Постійно! Карін не виходила в нього з голови. Аби заспокоїтись, він гадав, що йому потрібно змінити свою поведінку поряд із нею. Стати таким, щоб його відношення саме відштовхувало її. Тоді буде простіше. Але… він знав, що його характер й без того бажав бути кращим, та коли він був із Карін наодинці, відчував себе зовсім іншою людиною. Йому не доводилось на щось злитися, його ніщо не дратувало й не виводило із себе. Усе навколо зникало, ховалося в темряві його кабінету, поза тією територією, куди сягало світло від каміну й лампадки. Карін додавала цьому кабінету затишку й атмосферності своїм теплим голосом, сміхом й узагалі присутністю.
«Ні, із цим безперечно треба щось вдіяти, інакше з’їду з глузду…» - невтішно переконував себе Сандервік, прямуючи невідомо куди. Коли він дійшов до якогось парку, зупинився і за кілька хвилин зник, повернувшись у Академію.
Глава одинадцята
Підтримка
Минуло зовсім небагато часу, й Еріан дуже швидко освоївся на новому місці. Та й студентам він, здається, сподобався. Крім директорських обов’язків він ще й став викладати у Академії предмет за спеціалізацією своїх унікальних здібностей. Жодне заняття не обходилось без купи безглуздих запитань студенток, які начебто чогось не зрозуміли, надокучливого сміху і захоплених вигуків. Особа Еріана, неначе великий магніт, притягувала навколо себе різних людей – дівчат і хлопців, та не лише студентів – викладачів теж. Щось у ньому було таке, що не можна було оминути увагою: не було жодного дня, щоб Еріан з’являвся в Академії в поганому настрої, якимось задуманим чи засмученим. Ні, він завжди сяяв посмішкою, і це дратувало Лілліан так сильно, що їй іноді хотілося щось зробити, щоб стерти її з Еріанового обличчя.