Роботи на посаді управляючої добавилось нівроку. Не раз Лілліан думала, що Еріан спеціально завантажує її, аби не дати передихнути спокійно. Та вона любила бути завжди зайнятою чимось корисним і єдине, що дратувало, це те, що новий директор безперестанку покладався лише на неї, знаючи, що Лілліан ніяк не відмовить, адже дуже любить бути потрібною.
В такий спосіб Еберг намагався відволікти дівчину від самотності і думок про Екторіну. Покинула тітка Академію не в дуже доброму гуморі, плюнувши Ліллі незрозумілою злістю в саму душу. Він розумів, що ні Екторіна, ані Сандервіки не схвалюють того, що Академія перейшла в руки інших Ебергів, але саме тому він й напросився в крісло директора, аби не дати зайняти його Фламові. Після повернення із Безодні він би влаштував тут справжнє пекло і, хвала небесам, не повернувся сюди викладати. Інакше, розгорнулись би справжні міжусобиці.
«Дурнувате правило… - міркував Еріан, поглядаючи крізь вікна свого кабінету на головне подвір’я Академії, де, використовуючи магічний вітер, Лілліан розгортала стежки. – Мені шкода, що я зайняв твоє місце, Ліллі…»
- Допомогти тобі? – він тихо підкрався позаду Лілліан й заклав руки за спину, прикривши мантією.
Від несподіванки дівчина аж здригнулась й, упізнавши голос кузена, одразу спохмурніла. Відколи він став тут директором, ні на крок від неї не відходить.
«Який набридливий…» - промайнула сердита думка, проте вона спокійно відповіла: - Не варто. Мене це не сильно обтяжує.
- Тим не менше, це не жіноча справа – сніг розгортати. - посміхнувся Еріан.
- Сказала ж – з допомогою магії це взагалі не важко! – вже сердитіше буркнула Ліллі.
Якусь хвильку Еріан, все так само посміхаючись, спостерігав, а потім знову озвався.
- Ти все ще злишся…
Лілліан здивовано оглянулась.
- Злюсь? Чого б мені на тебе злитися?
- Не стільки на мене, як на те, що тітка Есс пішла звідси. Не дуже приємно все закінчилось, от ти…
- Перестань пхати в це свого носа, Еріане! – Ліллі вже геть розізлилась.
- Ти не розумієш. – продовжив він. – Ця Академія справді чудове місце. Затишок для тих, хто володіє якимись здібностями і хоче їх розвинути. Роззирнись – кожен студент знайшов тут розуміння, підтримку. Кожному тут допомагають навчитися контролювати магію. Вони знають, що звернувшись до кого завгодно, до тебе чи навіть коменданта гуртожитку, знайдуть відповіді на питання, які не зможе дати їм будь-хто інший за межами цього закладу. Флам, зайнявши цю посаду, зруйнував би усе.
- Он як..! – зневажливо відповіла Ліллі. – То ти хочеш сказати, що зробив неабияку благородну справу, що взяв на себе відповідальність за Академію?
І все ж, саме чогось подібного Еріан і очікував. Як би він не намагався пояснити Лілліан, що хотів допомогти, вона все-одно звинувачувала його в тому, що він украв у неї Академію.
- Я лише хочу сказати, що зробив це не для себе. – і зник.
Лілліан, пересердившись, замислилась. Насправді Еріан був правий. Хтозна, щоб відбулось, якби сюди й справді прийшов Флам. Адже більше ніякого виходу із ситуації не було, як призначити директором когось із синів Ебергів. Та хай там що, а Лілліан геть не вірилось в цю безкорисливість срібноволосого. Вона не знала, що можна чекати від Еріана, адже бачила його вона до цього так давно. Не знала, яким він виріс, та забувати про те, що він – Еберг, Ліллі не мала права. А саме від цих срібноволосих можна чекати будь-якого нещастя, майстерно прихованого за чарівною посмішкою.
Зрештою, Лілліан вирішила таки вибачитись перед Еріаном. Як не крути, а він був правий на рахунок її матері. Дівчині не вистачало її підтримки тут, хоч поряд завжди була Юі, чи то хтось із Сандервіків. І навіть сам Еріан. Він теж підтримував її, своїм способом. Завантажував купою справ, аби відволікти від настирливих думок про самотність. Ні, він усе правильно робив…
- Еріане? – Лілліан таки прийшла до нього і невпевнено прочинила двері його директорського кабінету.
- Заходь. – спокійно чи начебто байдуже відповів він і ледь посміхнувся. – Щось сталося?
- Тобто, коли я сюди заходжу, обов’язково щось стається? – сердито буркнула Лілліан.
- Ех… - зітхнув Еріан. – Гаразд. Неважливо.
Він піднявся із свого крісла і підійшов, до вікна, перевівши погляд в далечінь. Лілліан підійшла ближче і безцеремонно сіла на його стіл. Вона спрямувала свій погляд на директора. Він дивився в пустоту за вікном і якось гнітюче мовчав. Лілліан і сама мовчала. Вона не знала, з чого почати розмову. Їй справді хотілося поговорити, і саме з ним, а не з кимось іншим. Здавалося, Еріан розумів її так, як ніхто інший. Надворі він сказав правду – Лілліан таки злилась через матір. Хоча, то можна було радше назвати смутком. Поведінка Екторіни в день появи Рунде Ваелсе у Академії гострим ножем стирчала в самому серці її дочки.