Еріан все ще стояв так само непорушно, мов статуя. І ця важка атмосфера навколо все більше й більше пригнічувала їх обох. Він думав про щось своє, про щось дуже сокровенне, те, що Ліллі нізащо в світі не могла б зрозуміти і прийняти. Так могло б тривати вічність, аж поки Лілліан не наважилась відкрити рот і лише встигла сказати:
- Еріане, я…
- Та що з тобою, Ліллі? – він розвернувся і швидко підійшов до неї. Поклавши руки на плечі, Еріан схвильовано заглянув у обличчя. – Чому ти така? Чому ти завжди така?! Чому я ніколи не бачу на твоєму обличчі посмішки? – він, ніжно торкнувшись, узяв її обличчя у долоні. - Невже ти не можеш радіти простим речам? Будь-чому приємному, що стається із тобою!
Лілліан розгублено дивилась на нього широким поглядом і раптом з її очей покотились сльози. Дівчина міцно зажмурилась і притулилась до нього, схлипуючи. Вона вся тремтіла. Еріан спочатку розгубився, та за мить обійняв її і погладив волосся.
- Гаразд… Хочеш плакати – плач, скільки влізе.
Ліллі ще більше зжалась.
- Не… можу… так більше… Я ледве справляюсь із цією самотністю… Юго… мама… Я зовсім одна… Я більше не можу… Еріане… не можу…
Хлопець зітхнув і обійняв її сильніше.
- Дурненька… ти не самотня. Є багато людей поряд з тобою, що завжди будуть на твоїй стороні. Твоя сестра Юі, Сорен чи Дортерус. Зрештою, я теж. І ти не така слабка, щоб опускати руки, інакше я просто не впізнаю оцю Ліллі. – він знову глянув їй у очі, відкинув назад волосся і став витирати сльози. – Посмішка – це зброя. Якщо ти навчишся відбиватися нею від самотності, про яку ти говориш, то врешті-решт побачиш навколо багато прекрасного. Уся ця Академія, квіти, що прикрашають її, дерева, світлячки у коридорах і маленька акація, що цвіте цілу зиму – усе, що ти створила тут, створила із задоволеною посмішкою, чи не так? Чому зараз усе це не приносить тобі радості? Адже це все твоє. Може, зараз ти не керуєш Академією, та вона як була, так і залишилась твоя.
Лілліан слухала його і ніяк не могла заспокоїтися. Чому ж тоді він прийшов сюди, якщо Академія йому не потрібна? Що йому треба? Вона не могла знайти відповіді…
Глава дванадцята
Заборонені почуття
Три тижні злетіли дуже швидко. Грудень добігав кінця і на кілька днів передбачались коротенькі канікули. Та Карін була єдиною, хто їх не хотів. Це означало, що їй доведеться менше часу проводити у Академії, а вона так цього не хотіла. Прогулянки містечками навколо не приносили їй задоволення, адже через дурнувату поведінку Вільяма вона не могла отримати всього, чого так очікувала від цього так званого відпочинку, що й відпочинком ні разу то не був. Кожного випадку, коли Уіл тягнув її із собою в місто, не міг обійтися без Сорена. Все закінчувалось його дратівливими теревенями і сердитим Сандервіком. А Карін опісля всього відчувала себе неймовірно виснаженою. Хтось із них трьох явно був зайвим, й іноді вона мріяла про зовсім інше. Сорен точно міг би показати їй набагато більше цікавого й захопливого, ані на грам не втомивши її. Нічим: ні довгими маршрутами, ні безглуздими питаннями, ні пустими балачками. Наодинці із Карін він був врівноваженим і спокійним, іноді навіть сміявся, жартував. Вона звикла до його пронизливого погляду, яким він міг продивитися всю душу наскрізь. Ось у чому та загадкова таємниця… Він бачив усе, усе помічав і нікому нічого не говорив, зберігаючи це лише в своїй світлій голові.
Часто вона задумувалась про те, що було б чудово, якби вона була вільною від Уіла. Із ним було добре лише спочатку. До того, як вона приїхала сюди, дівчина не помічала, як насправді і її саму дратує його манера говорити. І те, що Вільям не схвалював її захоплення магією. Вона начебто й звикла до цього, але тепер здавалося, що це лише ілюзії. Все – суцільні витвори фантазії. Вона просто підкорилась, бо так було добре. Бо так було спокійніше. Відчувала себе, неначе в клітці, такій малій, що й крила годі розправити…
Вона сиділа перед каміном в своїй кімнаті, який так і не могла розпалити. Цікаво, чи це хоч колись їй вдасться? А в його кабінеті так тепло… Як і завжди. І спокійно. Ніщо не хвилює, все немов забувається. У Сорена приємний голос, хоч і вчувається завжди те, яким він може бути грізним. Атмосферна, заворожуюча розмова. Він мало говорить і більше слухає. І посміхається… Карін точно це знала, хоч і не бачила. Посмішку можна і просто відчути, якщо захочеш. Він єдиний просто ідеально підходив цьому місцю. Усього Сорена окутував морок – темний одяг, маска на обличчі, сутінки кабінету, фіолетове мерехтіння очей, навіть його характер – такий самий темний, понурий, величний. І до всього цього яскраво контрастувало срібне волосся й світла мантія. Безперечно, найпривабливіша особистість тут. І їй неймовірно сильно хотілося поринути в ту темряву. Щоб знайти світло. Засвітити його ізсередини… Ніхто більше не здавався їй таким захоплюючим, і Карін зрозуміла, що означає ця симпатія. Але… Її завжди оточували якісь заборони, створені тими, що поряд, або ж нею самою. Не можна… Кохати Сорена їй не можна.