- Щось сталось? – перепитав він якимось збентеженим і розгубленим голосом, неначе його застали за якимось несподіваним заняттям.
- Ем… Я простудилась… і мені потрібні ліки. Ти міг би мені щось привезти?
- Простудилась? Ти не пильнуєш себе… - буркнув Вільям. – А чому ти не підеш до лікаря? Чи не покличеш старшого Сандервіка? Він начебто знається на такому… Сорен казав…
Карін замовкла.
- Не можу. – розгублено відповіла вона тремтячим голосом. – Мені надто погано, щоб взагалі виходити з кімнати.
- Ну то поклич кого-небудь. У тебе там не потрібно нікому довго пертися, гукнула – і за секунду з’явився. Поклич цю свою світловолосу подружку, як її там…
- Вона не вміє миттєво переміщуватись, Вільяме! – дурні балачки вже дратували Карін. Їй не стільки потрібні були ліки, скільки хтось, хто б її заспокоїв чи хоча б відволік.
- Я не можу зараз, маю дочекатися матір, якщо вона повернеться і мене не буде, - стане діставати мене і читати моралі…
Карін не дослухала і сердито хлопнула кришкою ноутбука. От так завжди Вільям зайнятий нічим, або ж йому просто ліньки вилізти із дому. Не так вже й далеко від нього до Академії. Вона сіла на ліжко і закуталась покривалом. В кімнаті було холодно, а щоб розпалити вогонь, їй довелося б потратити багато сил і часу. Хотілося розплакатися, та Вільям одразу вивітрився із голови й образа на нього миттю забулася. За якусь хвильку їй стало ще холодніше і зацокотіли зуби. Карін закуталась іще сильніше. Здавалося, температура тільки те й робила, що зростала, незважаючи на те, що вона неначе сиділа на морозі.
Сорен повернувся за кілька хвилин. Одразу оглянувши пустий кабінет, зрозумів, що Карін втекла. Ще за мить до нього дійшло, чому вона втекла.
- Дідько… - розсердився сам на себе Сорен. – Геть не вмію себе контролювати. Ну, і що я наробив..?
Почесавши голову і стиснувши двома руками перенісся, він зітхнув і насилу зосередився. Залишити все так, як є, він не міг – Карін знепритомніла просто в нього на руках. Їй потрібно прийняти ліки і навряд чи вона побігла до його батька за ними.
Трохи повагавшись, Сорен пішов у жіночий гуртожиток. Вирішив обійтись без переміщення, аби по дорозі дати собі можливість подумати, а їй – час оговтатись і заспокоїтись.
Карін не помітила, чи довго вона просиділа отак, але їй здалося, що пройшла вічність, як раптом постукали в двері. Вона аж завмерла, одразу мляво перебравши в голові варіанти, хто б це міг бути. Та запитати боялась, бо знала, що зараз почує голос Сорена. Коли постукали ще раз, вона боязко встала із ліжка і, похитуючись, попрямувала до дверей. Повільно перекрутивши ключ, відчинила.
Авжеж, то був Сорен. Він мовчки ввійшов у кімнату Карін, ухопивши її за плечі, відвів усередину і зачинив двері. Уважно і серйозно поглянув на неї. Обличчя було все таке ж червоне. Він притулив руку до чола дівчини і, здалося, обпік її.
- Чому ти втекла? – якось строго спитав він, не зводячи з неї очей. Карін боялась на нього глянути. – І чому в тебе тут так холодно?
- Я… не можу ніяк його розпалити… камін… дрова сирі…
Сорен обернувся до каміну, кинув туди кілька полін і, змахнувши рукою, тихо, але владно мовив:
- Bjérge. – і сирі дрова охопило червоне полум’я.
За тим він зновупідійшов до Карін і силоміць посадив її на ліжко.
– Залазь під ковдру. – наказав він і дівчина слухняно вкрилась. Сорен дістав з-під мантії пляшечку із якимось зіллям. – Я скористаюсь твоєю кухнею, гаразд?
- Угу… - ніяково мугикнула Карін і закуталась сильніше. Вогонь в каміні потріскував, вибухаючи іскорками, і в кімнаті стало трішечки тепліше. За мить Сорен повернувся із склянкою якоїсь блакитної рідини.
- Ось. – протягнув він її Карін. – Пий.
Коли вона, кривлячись, насилу спорожнила склянку, він протягнув їй пляшечку.
- Тут, - спокійно пояснив Сорен, - ще на три прийоми. Просто розбавляєш із кип’яченою водою і після цього бажано поспати. Тож спробуй заснути, а я побуду тут. Не хочу залишати тебе саму…