Карін розгубилась. Сорен поводився так, ніби там, в його кабінеті, нічого й не сталося. Та коли він сказав, що не хоче залишати її саму, дівчина зрозуміла, що насправді його все це непокоїть набагато більше, ніж її саму. Вона залізла глибше під ковдру, підтягнувши її до самої шиї.
- Якщо не можеш розпалити вогонь звичайним способом, скористайся заклинанням. – знову тихо промовив Сорен. - Просто скажи «bjerge» так чітко, наче ти наказуєш вогню негайно горіти.
- Гаразд… - прошепотіла вона.
- Як ти почуваєшся? – Сорен поглянув на неї.
- Погано… - сумно відказала Карін.
- То чому ти втекла?
- А чому… ти мене поцілував?
Сорен відчув себе незручно. Він сподівався, що вона таки була непритомною. Ковтнув клубок, що застряг у горлі, намагаючись щось сказати, та слова розчинились у повітрі. Він відвернувся, збираючи думки докупи. За мить знову глянув на неї вже лагіднішим поглядом.
- Бо… ти мені небайдужа. – його голос став м’якшим. – Та я розумію, що так не можна, тож можеш не перейматися через це. Тобі не обов’язково відповідати на мої почуття.
Він глянув на дівчину – в неї був такий приголомшений вигляд, неначе він зізнався їй у вбивстві. І зненацька з її очей покотились сльози.
- Ей… ти… чого це раптом? – розгубився Сорен.
Це сталося мимовільно, і Карін, усвідомивши, заступила обличчя ковдрою.
- Карін… - він погладив її по голові. – Це не те, через що ти маєш плакати. Перестань… Таке стається, та у тебе є хлопець, який тебе любить і несамовито ревнує, тож я не плекаю якихось ілюзій…
«Ні… ні, ні, все не так… - так хотілося це сказати, але дівчина неначе проковтнула язик. - Вільям? Нічого подібного…»
- Ми з тобою хороші друзі… - продовжив Сандервік і відчув, як його голос ледь помітно затремтів. – Я можу бути твоїм другом, учителем чи наставником, ким завгодно, але не чоловіком, якого ти можеш кохати, Карін… Тож, давай одразу забудемо про цю симпатію, гаразд?
Вона не відповідала нічого. Те, що сказав їй Сорен, накликало на неї справжній страх. Та він був цілком правий. Все мало залишитися в цій кімнаті.
- Все… добре. Не хвилюйся. – тихо озвалась вона, заспокоївшись. – Я все зрозуміла. І вибач за сльози, все сталося дуже неочікувано, я розгубилась.
Сорен промовчав. В ньому зараз просто кипіли протиріччя, та він щосили стримував свої емоції. Цього разу не потрібно було допускати помилки.
- Це ти мені вибач. – відповів він. – Я із самого початку не мав цього робити... Гаразд, поспи…
«Як після усього цього заснути?» - їй хотілося зникнути із цієї кімнати, пропасти, щоб ніхто не знайшов. Після Соренового зізнання вона зовсім заплуталась. Що тепер їй робити? Було багато речей, що тримало її поруч із Вільямом і облишити все вона не могла, але Сорен… Він був саме тим, хто мав бути поряд. І байдуже, що там під тією маскою…
Глава тринадцята
Змагання за першість і неоднозначний натяк
Із самого ранку першого дня наступного тижня студентів розважала неймовірна сцена, яку вони захоплено спостерігали на подвір’ї Академії. Спалахи світлових куль, свист магічної зброї й вигуки заклинань – такого вони не бачили навіть на заняттях у викладачів.
Лілліан саме зайшла в кабінет Еріана за рейтинговим списком студентів, щоб скласти по цьому звіт. Та його десь не було і вона підійшла до вікна поспостерігати, як повільно, неначе пух, опускається на землю лапатий сніг. За кілька секунд звідкись повернувся Еріан і хотів було щось сказати, як Лілліан раптом здивовано вигукнула:
- Що за… що там відбувається?
Вона притулилась руками до шибок і глянула на подвір’я. Там, ближче до головних воріт бились між собою… Юі і студентка із Японії.
- Ну ж бо, Карін, не здавайся! – самовдоволено підбадьорювала її Юі. Суперниця важко дихала і ледве піднялась із купи снігу. – Що, невже сили закінчились?
- Не дочекаєшся! – прошипіла та і метнула в Юі всю магічну холодну зброю, яку тільки могла уявити. В дівчину стрімко полетіли примарні ножі й сюрикени, кунаї11, стріли та інші гострі наконечники.
- Skjold! – Дортерусова підопічна миттю змахнула краєм срібної мантії, здійнявши навколо себе вихор зі снігу й розсипавши все, що летіло у неї, на дрібнесенькі сяючі піщинки.
Опісля Юі зверхньо посміхнулась і раптом зникла. Розгублена Карін обернулась вліво, а справа на снігу з’являлись чиїсь сліди, обходячи її ззаду, яких вона не помітила. Ще за секунду, виждавши потрібного моменту, знову з’явилась Юі і ухопила дівчину за шию, ще раз вклавши її на землю.