Глава сімнадцята
Фенрір і чарівна сила магічних цінностей
Не минуло й тижня, як у Академії знову була помічена дивна істота. Студенти гомоніли про неї на кожному кроці. Тепер вони розповідали, що вона була схожою на якусь нібито собаку чи то вовка із золотистими палаючими очима і закрученими рогами на голові, що нахилялись назад. Та на диво вона ще нікого із тих, хто її зустрів, не зачепила. Та істота бігала коридорами лише якусь хвилину і начебто когось вишукувала, а потім зникала, залишаючи після себе на підлозі золотистий пил й невеликий згусток туману у повітрі, неначе вихор.
Сьогодні й Сорен помітив, як щось біле й волохате прошмигнуло вкінці коридору на другому поверсі. Він говорив із Рос, дівчина, як завжди, хихотіла із його жартів й тулилась до його руки. Раптом він згадав, що йому потрібен був Еріан, і відійшов від бібліотеки, де вони стояли, прямуючи в його кабінет. Проходячи повз лівий коридор, спочатку він відчув якийсь протяг і мимоволі повернув голову. Тоді й побачив, як там щось мелькнуло.
«Якого дідька?» - здивовано подумав Сандервік.
Оскільки коридор мав вигнуту убік форму, те, що він побачив, одразу зникло із його поля зору. Сорен побіг за ним. Дійшов до сходів, роззирнувся, проте не побачив нікого, окрім кількох студентів. Він перехилився через поручень широкої сходової клітки і поглянув униз. Там теж нічого. Але навколо просто в повітрі відчувалось, що щось явно не так. І щораз більше. Зненацька він відчув, неначе в нього за спиною що з’явилось, та лиш встиг обернутися, як просто на нього вистрибнула та тварюка й, розтрощивши поручень, скинула Сорена вниз по сходах і стрибнула за ним. Та Сорен довго не вилежувався, й щоб захиститися від неї, жбурнув енергетичний сплеск. Собацюра відскочила убік і засичала. Саме так – вона не гавкала чи гарчала – шипіла, немов змія, й очиці її люто палали. Сплеск зачепив її білосніжну шерсть і з того місця посипався золотистий пісок. Той звук, із яким піщинки падали на землю, так голосно дзвенів йому у вухах, що він аж затулив їх руками. Істота розвернулась, метнулась геть і за кілька кроків щезла.
- Ти не втечеш так просто! – гнівно гукнув їй Сорен. – Fanghálen!
Він грізно вигукнув заклинання і «вчепився за хвіст», перемістившись із собацюрою на головне подвір’я. Із вікон Академії, що виходили в його бік, перелякано, але цікаво визирали студенти.
Істота розсердилась на Сорена. Вона знову стрибнула на нього, та хлопець зник і одразу ж з’явився у повітрі над нею, упавши зверху на шию й притис собаку пащею до землі. Тепер вона завила дуже різким й пронизливим звуком, що просто зводив з розуму, та Сорен насилу витримав той звук.
- Edeláge! – промовив він ще одне заклинання й у місці, де він ухопив собаку, шерсть стала обсипатися, а шкіра - розкладатися, немов у трупа, проте з такою швидкістю, що за кілька секунд істота зігнила б уся. Він застосував одне із заклинань руйнування живої матерії, управляючи енергією самої істоти. Та вона щосили струснувшись, скинула Сандервіка із себе й метнулась у Академію. Студенти, що заглядали у вікна із вестибюлю, миттю розбіглись, хто куди. Сорен перемістився на сходи, випередивши собаку, та вона, розігнавшись, із диким сичанням знову стрибнула на нього. Він не очікував цього й істота передніми лапами штовхнула його на сходи й уперлась ними в груди. Хлопцеві одразу забракло дихання. Собацюра була такою важкою, що він не міг й ворухнутися. Її паща наблизилась до нього, вишкіривши чорні ікла. Із неї капали шматки золотистої піни Соренові просто на обличчя й жахливо смерділи. Сандервік не на жарт розізлився. Його очі засяяли й він ухопив тварюку за передні лапи, щосили стиснувши їх, й по собаці розійшлась фіолетова магія, засяявши візерунками. Вона відскочила, проте на цей раз не втекла і приготувалась напасти знову. Але Сорен не зміг піднятися – управління живою енергією віднімало у нього дуже багато сил. На щастя його загородив Дортерус, виникнувши звідкілясь у повітрі, й різко змахнув крилом, відкинувши собаку аж через весь вестибюль. Вона ударилась об колону, що підпирала балкон другого поверху перед бібліотекою, й розтрощила її вщент.