Якусь хвильку хлопець придивлявся до неї, намагаючись щось прочитати на її обличчі, а потім попрямував до того столу, де вона сиділа, і мовчки сів навпроти неї. Сорен й уявлення не мав, нащо він це зробив. Нащо взагалі він за нею спостерігав. Його наче щось невидиме притягнуло до неї і посадило поруч. Він не міг цьому навіть опиратися. І що йому зараз говорити? Вона ж точно щось запитає, наприклад, чи все в нього гаразд. І, однозначно, здивується, адже давно він не був так близько до неї.
І справді, Карін здивувалась. Вона спочатку завмерла, дивлячись на нього, а потім вимушено посміхнулась.
- Привіт… - тихо озвалась вона і Сорен раптом розхвилювався.
Він не зміг підібрати жодного доречного слова. І як же йому не вистачало отієї безпосередньої, хоч і не справжньої зараз посмішки Карін! Чомусь аж дух перехопило. За тих два місяці Сорен наче повернувся до реальності.
- Як… у тебе справи? – якось аж ледве видушив він із себе це безглузде запитання.
Карін ще більше здивувалась і всередині навіть трохи обурилась. Він прийшов запитати, як у неї справи? Серйозно? Він сам же зник із її життя так швидко, як і ввірвався у нього, а тепер питає, чи в неї все гаразд?
- Все гаразд. – спокійно й дуже тихо озвалась Карін, стримуючи внутрішню бурю. – А у тебе?
- Я… - розгубився Сорен. – Не знаю… Якесь відчуття, наче я щось забув чи то втратив… Не можу зрозуміти… Не можу зрозуміти, нащо говорю зараз про це. Я сів сюди якось мимовільно, тільки-но тебе побачив, хоч навіть не уявляв, що скажу тобі… Про що ми говоритимемо… І ти, мабуть, ненавидиш мене…
Карін витріщила очі й сама розгубилась. Їй не знайома була ненависть, тим паче до Сорена. Та й не змогла б вона, навіть, якщо б хотіла цього всім серцем. За мить вона лагідно посміхнулась.
- Такого не може бути. Навіть не думай про таке. – вона закрила книжку і піднялась. Обпершись на стіл рукою, нахилилась трохи й пальцями провела по його волоссю. – Бувай… Сорене.
І за мить, взявши ті книги, зникла з бібліотеки. Та Сорен залишився там сидіти, як укопаний. На секунду, на мить навколо все змінилось. Усе перевернулось. Йому хотілося зупинити її, щоб вона не зникла, та він не міг й ворухнутися. На ту коротку мить йому здалося, що бачив він Карін востаннє… І очі його ледь помітно замерехтіли…
Наступного ранку Карін не прийшла на заняття. І на другий день також. Ніхто й уявлення не мав, куди вона поділась, лише Еріан. Юі непокоїлась, а потім пішла до неї в гуртожиток, побоюючись, чи не захворіла вона. Та кімната виявилась зачиненою і на грюкання Юі ніхто не відповів. Та вже не на жарт схвилювалась і спустилась униз до місіс Грейвуд.
- Вона поїхала. Ви не знали? – скрушно похитала головою комендант. – Вигляд у неї був розчарований… Мені здавалось, міс Хімурі подобалось у нас…
Юі лише безсило опустила руки і задумалась. Дівчині було прикро від цього всього. Карін поїхала і не те, щоб не попрощалась, - вона навіть не сказала, що поїде швидше, аніж мала би, на цілих чотири дні.
Уже кілька днів Сорен не помічав Карін в Академії. Він ніяк не міг збагнути, куди вона зникла і чого йому так відчайдушно потрібно було її побачити. Йому ж було так байдуже, що з нею й як… То що зараз із ним відбувалося?
«Чому мені раптом стало її не вистачати?» - він пустим поглядом дивився на Росамунд, що безтурботно щось записувала за його робочим столом. Сам не знаючи, нащо, але він підійшов до неї, закрив книгу, з якої вона переписувала нікому не потрібні заклинання.
- Досить на сьогодні. Тобі пора.
Рос здивовано підвела на нього свої величезні блакитні очі.
- Але… я не дописала…
- Нічого, - перебив її Сорен, - допишеш в своїй кімнаті. Бери книжку і йди. Я хочу побути на самоті.
- А ти не можеш в другому місці побути на самоті? – капризно озвалась дівчина.
- Це – мій будинок, Рос, не будь нахабою. Іди вже! – йому вперше захотілося на неї накричати і він сам аж налякався своєї агресії.