Глава дев’ятнадцята
Повернення
Повернувшись в Японію й помирившись із Вільямом, Карін гадала, що цим все обійдеться і забудеться Сорен та все, що було в Англії. Але так, як тобі хочеться, дуже рідко стається, бо ти не владний над силами природи. В додачу сталося ще й те, що Сорен зненацька з’явився в Японії і перевернув усе з ніг на голову. Ледь встигла Карін заспокоїтися, як він знову створив у її спокої безлад. Те, що він сказав, не виходило в неї з голови. Якщо Карін в глибині душі й бажала ще однієї зустрічі із ним, то точно не уявляла її такою. В той момент, коли Сорен побачив на її руці каблучку, їй стало соромно невідомо за що. Мабуть за те, що вона опустилась до того, аби дати Уілу ще один шанс, на який він, як сказав би Сорен, зовсім не заслуговував.
Вона й сама не знала, чи заслуговував Вільям на ще один шанс. Він зустрів її в аеропорту із квітами і винуватою посмішкою, від якої Карін аж пересмикнуло. Та він зміг підібрати потрібні слова, переконати її в тому, що для них ще не все втрачено. Карін сама не знала, нащо погодилась, але згодом зрозуміла, що кожен має право на помилку і кожен має право її виправити. Зрештою, Вільям не такий вже й поганий. Лише магію не сприймає, та він обіцяв відтепер ставитися до цього інакше і з розумінням. І Карін йому повірила.
Наступного дня, прийшовши в батьків кабінет після занять, крадькома виглянула в вікно. Звідти їй було видно головні ворота, проте нікого вона там не побачила.
- Чи не Сорена виглядаєш? – спокійно перепитав батько. Карін оніміла. – Я одразу впізнав його. Він так схожий на Яна… Навіть у масці Сандервіка важко не впізнати – крижане волосся, мантія і шматок кістяка на обличчі, шкіряні рукавиці… Аж студентів переполохав.
- Де він? – ледве видушила дівчина.
- Спочатку був у Хатае, а потім подався в місто. Він же за тобою прилетів аж із Англії?
Карін мовчала. Вона не змогла придумати нічого доречного, щоб відповісти. Та й нащо? На її обличчі і так все написано. Вона понуро опустила голову і сіла за стіл.
- Я… зовсім заплуталась. Не знаю, що мені робити… - тихо озвалась вона. – Тільки не треба говорити мені, що я маю поступати так, як мені серце велить, - й сама це знаю…
- Не буду.
- Та я не знаю, що воно мені велить. – вона неначе сповідалась. – Я завжди могла розповісти тобі про все, що мене тривожить, та у випадку із Сореном – загубилась серед своїх почуттів.
- Тобі подобалось у Англії? – запитав Аято.
- Так… але, чого ти питаєш про це? - Карін здивувалась.
- Чому тобі там подобалось? Чим тобі подобалась похмура Камбрія? Академія, містечка поблизу…
Карін розгубилась. Чому? Вона ніколи не задумувалась над цим. Спочатку вона хотіла її побачити, тому що Вільям часто про неї говорив. Розповідав про тамтешню архітектуру, краєвиди, похмурі сірі височини, нарікав, що це все лише пригнічує, та Карін ніяк не могла повірити в це. Їй подобались хмурі дні, із дощем, туманом, вологим осіннім листям, вкриті хмарами і жовтуватою травою пагорби… Подобались будинки в Карлайлі, рівненькі вулички із мокрим асфальтом і кольорові вазони на стінах мініатюрних кав’ярень, будиночки, що туляться один до одного, чудернацькі сувеніри і смачна випічка… Вся ця загадковість Англії була немов казкою. Велична Академія, вражаючі викладачі, Юі, Ліллі… Сорен… Кабінет із сутінками, палаючим каміном і запахом трав’яного чаю… Там було так затишно… Магія, яку він їй відкривав. Він робив для неї стільки чудового, захищав, хвилювався. Поки не з’явилась вона…
І тут Карін аж розізлилась. А потім пригадала знову Сорена. Там, біля воріт учора. В його очах завжди можна було прочитати душу, але такого в них вона ще не бачила ніколи. Це було відчуття провини і… страх. Емоції на його обличчі Карін могла лише уявляти.
- Ти хочеш туди повернутися? – знову запитав її батько.
І Карін наче прокинулась. Авжеж вона хотіла… ще не раз прогулятися тими вуличками, вдихати той запах, слухати, милуватися, як тихо сніг встилає землю, як стукотить сірий дощ і як тріскотить камін…