Сорен поклав руку у те заглиблення. Віконечко засяяло по контуру золотистими блискітками і на шибці з’явилось його ім’я. Двері повільно й зі скрипом прочинились.
- Ці двері впускають лише магів. – загадково озвався він до дівчини. – І знають, хто є хто.
Вони ввійшли всередину. То була та магічна крамничка, яку Сандервік збирався показати Карін. Дівчина захоплено роззирнулась. Вона одразу стала розглядати все навколо – стелажі із цікавими магічними книгами, різні амулети, пляшечки із якимись зіллями, незвичайні статуетки й маски, величезні вазони із дивними рослинами. По обидва боки дверей були вікна, яких не було видно із вулиці. Попід стелею висіли клітки із різними пташками і не тільки – якимось іншими звірятками, які важко було розгледіти; ловці снів із довгими кольоровими пір’їнами, різні старовинні люстри із магічним сяйвом, всякі брязкальця і стрічки. Ближче до прилавку й на стіні за ним була розвішена різноманітна зброя, зі стелі звисали всілякі ножі й клинки, тотемні фігурки і літали розкриті книги.
- Дивовижно… - вражено прошепотіла вона.
Сорен лише задоволено спостерігав за її реакцією. Та за хвильку із кімнатки з-за прилавку, вхід до якої був засланий довгою темною ширмою, виринув товстуватий низький чоловік із коротким русим волоссям та невеликою лисиною. Виглядав він трохи молодше Екторіни.
- Сорене? – здивувався той. – Давно бачив тебе, хлопче! Неочікувано! І таку гарну леді із собою привів! – він підійшов до Карін і, узявши її за руку вище ліктя, підвів ближче до прилавку.
- Привіт, Генрі. - добродушно відповів Сорен. – І справді, давно бачились. Як ти поживаєш?
Генрі, щиро посміхаючись, поглядав то на Сандервіка, то на його милу супутницю.
- Помаленьку, хе-хе! Торгую.
- Тут дуже чарівно. – додала й собі Карін.
- Це твоя студентка, Сорене? – хитрувато запитав його Генрі.
- Ні. – спокійно відповів той. – Карін – моя дівчина.
Обоє перевели здивовані погляди на Сорена. Здавалося, він гордився тим, що сказав.
- О-о… - якось вдоволено протягнув Генрі. – А вона про це знає? А то щось дуже зніяковіла і почервоніла…
Сорен глянув на Карін. Вона виглядала розгубленою. Мабуть, не очікувала, що він скаже щось подібне.
- Вона просто… А й справді, чого це ти так здивувалась? – допитливо поглянув він на Карін і та відвернулась.
- Н… нічого… не звикла ще…
- То ви не так давно зустрічаєтесь? – допитувався продавець.
- Годі базікати, Генрі. – суворо відказав Сорен. – Мені потрібен порошок холаста́куса для одного зілля.
- Ох, давно за ним ніхто не питався. – задумався товстун. – Треба буде пошукати. Ходімо зі мною.
І Генрі повів його у ту кімнатку, із якої вийшов.
Карін знову роззирнулась. На прилавку лежали різні папірці, згорнуті трубками, лупа, піщаний годинник химерної форми, в якому пісок сипався не униз, а навпаки, вгору – піщинки тоненькою цівкою летіли в горлечко і заповнювали верхній відсік. З лівого краю стояла кругла дерев’яна посудина із невеликим отвором, з якого мерехтіло кольорове сяйво.
В цей момент повернулися Генрі із Сореном. Продавець спіймав зацікавлений погляд Карін, що був прикутий до тієї посудини, і весело хмикнув.
- Хочеш знати, що це? – він став із другого боку прилавку і допитливо глянув на неї. Дівчина промовчала й Генрі продовжив. – Це спа́ра14 - «посудина порятунку».
- Порятунку? – здивовано перепитала дівчина. Від чого?
- Хочеш – покажу. Пригадай, чи є в тебе якась проблема, яку ти не можеш вирішити, бо не знаєш, як?
Дівчина задумалась. В її голові одразу здійнявся цілий вихор думок. Було багато такого, щоб їй хотілося вирішити. Та раптом вона поглянула на Сорена і одразу пригадала основну проблему.
- Закрий отвір правою рукою, - провадив далі Генрі, - заплющ очі і подумки проговори те, що тебе тривожить. Після цього скажи уголос «óbne» і заглянь всередину правим оком. Спара покаже тобі, що потрібно зробити.
- Ти морочиш їй голову всілякими дурницями. – якось навіть трохи сердито відповів Сорен.
- Аніскільки. Якщо її справді щось тривожить, то після цього вона зможе заспокоїтися і гарненько все обдумати.
Та Карін їх вже не слухала. Поки чоловіки сперечалися, вона встигла «змалювати ситуацію» в своїй голові і зазирнула в посудину. За кілька секунд вона відскочила від спари, відвернулась і закрила обличчя руками.