Вона раптом неначе опам’яталась і перелякано роззирнулась знову. А потім заховала листа під мантію і поспіхом попрямувала в гуртожиток.
Наступного дня у Лілліан було дуже багато справ. Із постачальниками продуктів виникли деякі труднощі і вирішувати ситуацію доручив їй Еріан. Загалом, як завжди. Коли вона нарешті дійшла згоди із ними, він знову завантажив її справами. Цього разу потрібно було відвідати дядька Генрі і забрати у нього деякі суміші порошків і корені цілющих рослин. Мандрувати у Карлайл їй не дуже хотілося, та коли вона пришла у кабінет Дортеруса просити Юі скласти їй компанію, він сказав, що ніяк не може її відпустити, натомість доповнив список Лілліан ще кількома компонентами. Із ще меншим задоволенням вона таки відправилась у місто.
Зрештою, може це й на краще. Лілліан потрібно було подумати. Дуже багато всього підозрілого відбувалося у Академії останнім часом. Хоча, деякі справи вирішувались із вкрай задовільним результатом, як ото повернення Карін і дивовижно чисте сяйво Соренових очей, було ще й багато загадок. Насамперед її непокоїв Еріан. Хоч вона й закохалась у нього, до того ж, як виявилось, на диво взаємно, та ще й з таким розкладом, що її обранець, хвала небесам, виявився не її кузеном, довіряти йому до кінця Ліллі не могла. Її упередження щодо Ебергів не дозволяли цього зробити. І найгірше те, що її недовіра до нього не мала ніяких підстав. Еріан чудово виконував свої обов’язки директора, вирішив складну ситуацію із Карін і саму Лілліан підтримував із усіх сил. Начебто ідеальний чоловік… Та й, зрештою, він нібито не Еберг, але вона все ще не вірила в це до кінця. Це могло бути вигадкою Феланди, або й самого Еріана. Для чого – Лілліан не могла придумати.
Вернулась вона в Академію, коли вже стало сутеніти. Дядько Генрі затримав її своїми розмовами про Екторіну. Він достатньо давно її не бачив, і почав розпитувати, як її справи. Спочатку Лілліан вигадувала щось, аби не говорити, що матір покинула Академію, а потім якимось запитанням дядько поставив її в глухий кут і довелось зізнатися, що відбувається насправді. Він намагався якось підтримати і розрадити, та від цього їй стало ще гірше, тож наостанок Лілліан геть засмутилась. Понуро попрощалась із Генрі і пішла.
Та ще на подвір’ї Академії їй здалося, що щось не так. Навколо вже добре позеленіла трава була столоченою і змішаною із землею. Неначе подвір’ям хтось волочив залізяччя. Вона роззирнулась і нахмурилась, одразу зрозумівши, що Академію знову вирішила відвідати чергова тварюка.
«Я вже чула про йормунга́нда17 і фе́нріра18. Що на цей раз?» - занепокоєно подумала вона.
Лілліан зупинилась і оглянулась. На подвір’я Академії повільно опускався туман і навколо стояв гидкий сморід гнилого м’яса. Вона аж затулилась рукою.
- Що ж, виходь, потворо! – вигукнула Лілліан.
Вмить за кілька кроків від неї в тумані завиднілась постать. Чоловік це був, чи жінка – важко було визначити, проте схоже на людину. Воно помалу наближалось. Не йшло, а неначе пливло за кілька сантиметрів над землею. Постать тієї потвори була обвішана різним темних лахміттям, брудним і обшарпаним. Із пліч звисали ланцюги, а обличчя було прикрите пасмами довгого, темного, як смола, волосся. Наближаючись, воно протягнуло вперед кістляву руку із довгими гострими нігтями, всю вкриту бородавками і якимось болячками. І вишкірило зуби.
Коли Лілліан замахнулась, щоб вразити магією, воно раптом зникло. Після цього навколо роздався якийсь скрегіт і начебто щось хихотіло. То зліва, то права, то позаду. Вона оберталась на звук, та нічого не бачила.
Враз звуки стихли і повисла мертва тиша. Надворі вже добряче стемніло й добре, що із вікон першого поверху Академії й від кількох ліхтарів біля неї лилось тьмяне світло. Та той туман застилав усе навколо.
Зненацька попереду почувся якийсь шурхіт і на неї раптом вилетіла та потвора. Від несподіванки Лілліан упала, а коли спробувала піднятися, воно підійшло до неї збоку і знову протягло руку над нею, притиснувши чимось невидимим до землі. Не сильно, проте піднятись дівчина не змогла. Тоді вона змогла роздивитися обличчя, чи те, що можна було умовно ним назвати. Одна половина була темного синюватого відтінку і око на ній світилось жовтим, інша – мертвотно-білою. З того боку не було шкіри на щоці і виднілись стиснуті червонуваті щелепи із зубами, вкритими темними плямами. З тієї діри текла пурпурова слина чи то кров, а око було повністю чорне.
- От і третє чудовисько… Хель19. – тремтячим голосом мовила Лілліан. – Хто тебе прислав?