- Не хотів? – крізь сльози ледве промовила Лілліан. – Не хотів?!! Я майже тобі повірила…
- Ти її ледь не убив, витягуючи магію… - похмуро додав Сорен. – Гадаю, для тебе більше немає тут місця.
Раптом за кілька кроків почувся голос Росамунд, який кликав Еріана. Вона підбігла ближче і розгублено дивилась на них. Ще за хвильку тут з’явилась Юі, Дортерус та Лінда.
- Братику? – налякано покликала Рос.
- Що тут відбулося? – схвильовано перепитав Дортерус і, помітивши темні руки та шию Лілліан, швидко підійшов до неї. – Що з тобою? Сорене! Що тут сталося?
- Він… - Сорен показав на Еріана. – Напав на Ліллі під виглядом чергової потвори. Змія, собака чи ходячий труп – усе це було Еріаном…
- Зачекайте! – перебив його директор. – Ліллі, дозволь мені пояснити…
- Геть… - видушила вона.
Еріан завмер. Зараз він не знав, що робити. До нього ледве доходило, що він наробив. Він не пригадував нічого із того, що сталося. Та, навіть, якщо й пробував би щось пояснювати, ніхто із них би йому не повірив.
- Я сказала – геть! Ні тебе, ні твою сестру, - Лілліан гнівно перевела погляд на Рос, - я більше не бажаю тут бачити… Жодного із вас! Ненавиджу тебе… Еріане!!! Ненавиджу…
Лінда розгублено дивилась на все це дійство, ухопивши Юі за руку, і тривога її щомиті зростала. Та вона вирішила не втручатися, а то, чого доброго, і її проженуть, а вона такого не хотіла.
- Але, Лілліан… - озвалась перелякано Рос.
- Геть!!! І не смійте більше повертатися!!!
Еріан підійшов до сестри, похмуро узяв її за руку і вони обоє зникли.
Юі так само приголомшено стояла, спостерігаючи все це і не могла повірити, що тими чудовиськами, що з’являлись у Академії, був Еріан. Хоча, якщо врахувати, що він – Еберг, то нічого дивного в цьому немає.
- Ходімо. – Дортерус узяв Ліліан за руку, підтримуючи її.
- Я вірила йому… - Лілліан поглянула на Дортеруса повними сліз очима. – А він… зрадив мою довіру…
Він обійняв сестру і та розридалась. Дортерус погладив її по голові і перемістився у свій кабінет. Слідом за ним зник і Сорен разом із Юі, а Лінда повернулась у гуртожиток.
Трохи заспокоївшись, Лілліан стала розповідати, що сталось. Вона виглядала дуже спустошеною і розчарованою. Опісля Дортерус став нишпорити у папірцях із септорою, намагаючись знайти зілля, яке б привело Лілліан у нормальний вигляд, її руки і шию, а Сорен кудись зник, а за хвильку з’явився знову, принісши із собою щось. Він відкрив долоню і протягнув Лілліан невелику жовту кульку, розміром з вишню.
- Що це? – поцікавилась Юі.
- Одна із магічних цінностей. Її мені дав Генрі, коли ми із Карін заходили до нього недавно. Ця річ облегшує страждання, як тілесні, так і душевні. Вона була для Карін й сам не знаю, нащо, та Генрі буквально всучив її мені у руку. Просто проковтни її.
Лілліан вагалась. Облегшує страждання?
- Краще б ти мені дав щось таке, щоб я могла узагалі забути весь цей жах… - тихо промовила вона і ковтнула ту кульку.
Сорен вдоволено прослідкував. Ліллі закашлялась і він протягнув їй склянку води.
- Ось, випий.
За мить Лілліан широко розплющила очі і вони злегка замерехтіли жовтуватим. Це помітив лише Сорен. Він трохи здивувався, проте не сказав нічого. А ще за хвильку шкіра сестри на шиї й руках стала такою ж, як і до цього.
- Схоже, ця штука не лише полегшує страждання, а й усуває їх. – задумливо мовив Сорен, узявши Ліллі за руку.
Якусь мить вона допитливо розглядала його обличчя, а потім встала. Зіславшись на те, що хоче побути сама і відпочити, Лілліан попрямувала до виходу. Сорен неоднозначно глянув на Юі і пішов слідом за сестрою.
- Звідки ти дізнався, що це Еріан? – й не озирнувшись, спокійним голосом уже надворі запитала його Ліллі, і він здивувався.
- Ті його зміїні очі важко переплутати із чимось іншим.
- Ти знаєш щось більше, Сорене. Чи не так? – вона зупинилась і обернулась, допитливо поглянувши на Сорена. Той і собі зупинився, перебираючи в голові причини, через які Лілліан видала таку несподівану здогадку. Вона могла щось знати? Щось побачити чи почути?
Не дочекавшись відповіді, Лілліан знову заговорила.
- Коли я запитала хель, що їй від мене потрібно, адже я ілюзія, вона заперечливо похитала головою. Може бути таке, що ілюзія – це вигадка?
Тут Сорена ще більше спантеличили її слова.
- Одного разу у Академію прийшла Феланда, - продовжила дівчина, - під виглядом моєї матері. Їй хотілося обійняти мене, та Еріан їй цього не дозволив. Він забрав мене звідти, розповів про те, що то була Феланда, яка намагалась таким чином забрати мою магію, і зізнався у своїх почуттях. Ти ж теж вже про це знаєш?.. А сьогодні, до того ж – це не вперше, він сам хотів заволодіти тим, що всередині цієї оболонки. То нащо йому це? Невже він настільки бідний магією, щоб забирати її у ілюзії..? Скажи мені, Соро!!! – раптом злісно викрикнула вона.