— Ми зателефонуємо твоїй мамі й пояснимо, що ти будеш удома найпізніше годині о десятій, — запропонував містер Джордж.
Десята? Прощавай, курка-гриль. Можу закластися на що завгодно, що мій обжерливий братик прикінчить її набагато раніше.
— «When you’re through with life and all hope is lost…»[9] — співав демон, чи то літаючи, чи чіпляючись за цегляну стіну, поки витончено не приземлився на асфальті біля моїх ніг.
— Ми скажемо, що в тебе ще заняття, — сказав містер Джордж, звертаючись більше до самого себе. — Про свої відвідини 1912 року ти їй краще не розповідай, адже вона думає, що ми послали тебе для елапсування в 1956 рік.
Ми саме дійшли до дверей штаб-квартири Вартових. Тут контролювали подорожі в часі вже багато століть. Де Віллерзи нібито ведуть свій рід від самого графа Сен-Жермена, найвідомішого мандрівника в часі по чоловічій лінії. Ми, Монтрози, ведемо жіночу лінію, що для де Віллерзів, у першу чергу, означає, що нас можна не брати до уваги.
Саме граф Сен-Жермен винайшов контрольовані мандри в часі за допомогою хронографа, і він же зажадав, щоб усіх дванадцятьох мандрівників у часі конче зчитали в хронограф.
Наразі в хронографі бракувало тільки Люсі, Пола, леді Тілні та ще якоїсь «клави», придворної дами, ім’я якої я ніяк не могла запам’ятати. У них усіх треба було ще виманити пару крапель крові.
Але головним питанням було: що трапиться, коли в хронограф одного разу зчитають усіх дванадцятьох мандрівників і коло замкнеться? Схоже, що точно цього ніхто не знав. І взагалі, Вартові тримались, як справжнісінькі лемінги, коли мова заходила про графа Сен-Жермена. Сліпе поклоніння ніяк не порівняєш із їхньою поведінкою!
Мені ж варто було подумати про графа, як у буквальному сенсі слова стискало горло, адже єдина моя зустріч з ним у минулому була далеко не приємною.
Переді мною містер Джордж важко підіймався сходами. У його невеликій круглій постаті було щось втішне. У всякому разі, він був єдиним у цьому співтоваристві, кому я хоч трохи довіряла. Крім, звичайно, Ґідеона, хоча ні, це не можна було назвати довірою.
Будівля Ложі зовні нічим не відрізнялася від інших будинків у вузьких провулках навколо церкви Темпла, в яких переважно розміщувались адвокатські бюро і контори доцентів інституту правознавства.
Втім, я знала, що штаб був набагато більшим і значно розкішнішим, аніж можна було подумати, дивлячись на будівлю зовні, і що насамперед його підземні площі простягалися ген- ген.
Біля дверей мене затримав Ґідеон і шепнув:
— Я сказав, що ти не на жарт налякана, тому, якщо хочеш сьогодні вчасно потрапити додому, виглядай так, наче ти й справді ні жива ні мертва.
— Я думала, я весь час так виглядаю, — пробурмотіла я.
— Вас чекають у Драконячій залі, — сказав містер Джордж, відсапуючись уже нагорі. — Ідіть уперед, я тільки попрошу місіс Дженкінс приготувати вам що-небудь поїсти. Ви, напевно, дуже голодні. Є якісь особливі побажання?
Перш ніж я встигла висловити якісь побажання, Ґідеон схопив мене за руку й потягнув далі.
— Донесхочу! — встигла я ще крикнути містеру Джорджу через плече, і Ґідеон втягнув мене через двері в черговий коридор.
У своїй довгій сукні я насилу трималася на ногах.
Демон-горгулья граційно стрибав біля нас.
— Як на мене, манери у твого друга геть незграбні, — мовив демон. — Отак зазвичай тягнуть козу з базару.
— Та не лети ти так, — сказала я Ґідеону.
— Що раніше ми з цим упораємося, то раніше ти потрапиш додому.
У його голосі бриніла турбота чи він просто хотів мерщій мене позбутися?
— Звичайно, але… Може, я б теж хотіла бачити все навіч, ти про це не думав? У мене купа питань, і мені набридло, що ніхто на них не відповідає.
Ґідеон трохи стишив ходу.
— Зараз все одно ніхто не відповідатиме на твої питання. Сьогодні вони всі хочуть дізнатися, як це вийшло, що Люсі й Пол нас підстерегли. І, на жаль, ти досі — наша головна підозрювана.
Слівце «наша» увійшло мені, як ніж у серце, аж досада взяла.
— Я єдина, хто в усьому цьому нічогісінько не тямить!
Ґідеон зітхнув.
— Я вже одного разу намагався тобі втовкмачити. Зараз ти, можливо, і не знаєш нічого і… ні в чому не винна, але ніхто не знає, що ти зробиш у майбутньому. Не забувай, що ти й тоді можеш мандрувати в минуле, а отже, можеш попередити Люсі та Пола про наш візит. — Він замовк. — Ет… могла б попередити.
Я пустила очі під лоба.
— І ти теж! І взагалі — чого це має бути хтось із нас? Хіба не могла Марґрет Тілні сама собі залишити повідомлення в минулому? Або Вартові? Вони могли дати мандрівникові листа, з цього часу в той…