— Підлабузник! — кинув Ксемеріус. — Руді завжди підлабузники, ти згодна?
— Я думала, він якийсь більший, — сказала я. — І не підозрювала, що машина часу так схожа на камінний годинник.
Ксемеріус свиснув крізь зуби.
— Непогані камінці… якщо вони справжні, я б теж зберігав цю штуку в сейфі.
І справді, хронограф був прикрашений величезними самоцвітами, що виблискували, наче королівські клейноди, між розмальованими і розписаними поверхнями дивного апарата.
— Ґвендолін вибрала 1948 рік, — сказав містер Вітмен, відкриваючи отвори й урухомлюючи крихітні коліщата. — Що в цей час відбувалося в Лондоні, містере Марлі?
— Літні Олімпійські ігри, сер, — відповів містер Марлі.
— Товчило, — сказав Ксемеріус. — Руді завжди товчила.
— Дуже добре, — містер Вітмен випростався. — Ґвендолін вирушає 12 серпня, опівдні, і проведе там рівно сто двадцять хвилин. Ти готова, Ґвен?
Я глитнула.
— Я б хотіла дізнатися… Ви точно знаєте, що я там нікого не зустріну?
— Хіба що щурів і павуків.
— Містер Джордж давав мені свій перстень, щоб хто не подумав, що…
— Минулого разу ти стрибнула в архів, до якого в колишні часи вчащали. Ця ж кімната стоїть порожня. Якщо ти сидітимеш тихо та смиренно і не виходитимеш з кімнати (а вона в будь-якому випадку буде замкнена), то абсолютно точно нікого не зустрінеш. У повоєнні роки в цій кімнаті практично не бували, бо в Лондоні доводилося відбудовувати повно всього нагорі, — зітхнув містер Вітмен. — Захопливі часи.
— А що, коли хтось раптом зайде в цю кімнату саме в цей час і побачить там мене? Я мушу знати бодай пароль на той день.
Містер Вітмен трохи роздратовано підвів брову.
— Ніхто не зайде, Ґвендолін. Ще раз кажу: ти опинишся в замкненій кімнаті, просидиш там сто двадцять хвилин і повернешся назад, при цьому ніхто в 1948 році нічого не помітить. Якби хтось помітив, про це згадувалося б у Хроніках. Крім того, у нас зараз просто немає часу, щоб шукати, який був пароль цього дня.
— Головне — це участь, — несміливо сказав містер Марлі.
— Що?
— Пароль під час Олімпіади був «Головне — це участь», — містер Марлі зніяковіло втупився в підлогу. — Я запам’ятав, адже паролі зазвичай бувають на латині.
Ксемеріус закотив очі вгору, і містер Вітмен, здавалося, зараз збирався зробити те саме.
— Так? Ну, бачиш, Ґвендолін? Навряд чи він тобі знадобиться, але якщо тобі так буде спокійніше… Підійди, будь ласка.
Я підійшла до хронографа і простягнула містеру Вітмену руку. Ксемеріус опустився поруч зі мною на підлогу.
— І що тепер? — запитав він нетерпляче.
Тепер була малоприємна частина. Містер Вітмен відкрив отвір у хронографі й засунув у дірку мій вказівний палець.
— Я думаю, що мені варто міцно за тебе триматися, — сказав Ксемеріус і вхопився за мою шию ззаду, наче мавпочка. Взагалі-то я не мала нічого відчути, але насправді в мене було відчуття, ніби хтось обгорнув мене вологим шарфом.
Очі містера Марлі були широко розкриті: так він напружував зір.
— Дякую за пароль, — сказала я йому і скривилася, відчувши, як гостра голка глибоко вп’ялася мені в палець.
Приміщення наповнило червоне світло. Я стиснула ліхтарик, барви й люди закрутилися у вихорі, тіло відчуло поштовх.
РОЗДІЛ 3
З інквізиційних протоколів домініканського патера Жан-Петро Барібі, Бібліотека університету в Падуї. (Розшифрував, переклав і опрацював доктор М. Джордано.) 23 червня 1542 року, Флоренція
Глава Конгрегації розповів мені один випадок, який вимагає надзвичайної делікатності й секретності, неймовірний у своїй чудноті. Елізабетта, найменша дочка М.[13], яка ось уже десять років живе за стінами монастиря, відгороджена від усього світу, нібито зайшла в тяж од диявола і носить у собі сукуба[14]. Завітавши до неї, я й справді переконався, що дівчина вагітна, а розум її трохи замутився. Абатиса монастиря, що тішиться цілковитою моєю довірою, жінка, здається, здорової думки, не виключає природного пояснення феномена; запідозрив же дочку у відьомстві батько. Він запевняє, що навіч бачив, як диявол в образі юнака обіймав дівчину в саду, після чого здимився і залишив після себе слабкий запах сірки[15]. Черниці підтверджують, що не раз бачили диявола в товаристві Елізабетти і що він робив їй безліч подарунків у вигляді дорогих самоцвітів.
Хоч як неймовірно звучала історія, проте з огляду на особливі стосунки між М. і Р. М[16] а також безліч друзів у Ватикані, для мене абсолютно неможливо офіційно взяти під сумнів глузд М. і звинуватити його дочку лише в розпусті. Тому від завтрашнього дня я допитуватиму всіх причетників.
13
Можна майже напевно стверджувати, що йдеться про Джованні Алессандро, графа Мадроне (1502—1572), пор. також Lamory, Storia dell’aristocrazia italiana del XVI secolo, Bologna 1997, c. 112 і далі (Прим. авт.).
15
Дим і запах сірки, ймовірно, граф вигадав, щоб надати своїй історії правдоподібності (Прим. авт.).
16
У випадку Р. М., ймовірно, йдеться про одного з нащадків роду Медичі на ймення Рудольфе, що уславився своїм видовищним самогубством 1559 р., див.: Pavani, La leggenda del Medici dimenticato, Firenze 1988, c. 212 і далі (Прим. авт.).