— Щось на кшталт «кутта» і «лава».
— Gutta cavat lapidem[3], дурнику, — вона піднесла голову і, посміхаючись, дивилася на нього.
Її блакитні очі сяяли від утіхи, і Пол зненацька згадав, що відповів його брат Фальк, коли він спитав його про слушну мить. «Я б не розпатякував довго. Я просто зробив би це. Вона може ляснути тебе по пиці, і тоді все буде ясно». Звичайно, Фальк зараз же забажав дізнатися, про кого йдеться, але Полу не хотілося заводити одну з суперечок, які починалися з фрази: «Ти знаєш, що зв’язки між де Віллерзами і Монтрозами мало не суто ділові!» І закінчувалися фразою: «Крім того, всі жінки Монтроз — зарази і згодом стають драконами а-ля леді Аріста!»
Які ще там зарази… Можливо, це стосувалося інших жінок Монтроз, але абсолютно точно — не Люсі. Люсі, яка його раз у раз дивувала, якій він довіряв свої секрети, що їх досі нікому не розповідав, з якою він буквально… Він звів дух.
— Чому ти зупинився? — запитала Люсі, але він уже нахилився до неї і припав губами до її губ. Перші три секунди він боявся, що вона його відштовхне, але потім вона, здається, подолала своє здивування і відповіла на поцілунок. Спочатку дуже обережно, а потім дедалі переконливіше.
Власне, цю мить можна було назвати якою завгодно, але не слушною, і їм слід було неабияк поквапитися, адже щомиті
могло дійти до стрибка, і… Пол забув, яке було третє «власне». Вона була єдиним, що зараз важило.
Але тут його погляд упав на постать у темному каптурі й він злякано відскочив. Люсі якусь мить дивилася на нього збентежено, потім зашарілась й опустила очі вниз, на ноги.
— Даруй, — пробурмотіла вона зніяковіло. — Ларрі Коулмен теж говорив, що, коли я цілуюся, таке відчуття, ніби в рот засунули жменю зеленого аґрусу.
— Який аґрус? — похитав він головою. — 1 що це за Ларрі Коулмен, чорт забирай?
Зараз вона взагалі була збита з пантелику, і він не міг на неї за це сердитися. Йому якось слід було спробувати впорядкувати хаос, який панував у його голові. Він потягнув Люсі вбік, подалі від світла смолоскипів, узяв її за плечі й зазирнув глибоко в очі.
— Гаразд, Люсі. Перше: ти цілуєшся так, як… полуниця на смак. Друге: якщо я знайду цього Ларрі Коулмена, то поставлю його на місце. Третє: запам’ятай, на чому ми зупинились. Але зараз у нас виникла невелика проблема.
Він мовчки показав на довганя, що повільно вийшов з тіні карети й подибав до вікна карети француза.
Очі Люсі розширилися від жаху.
— Добрий вечір, бароне, — сказав чоловік. Він говорив французькою, і, почувши його голос, Люсі вп’ялася пальцями в руку Пола. — Як приємно бачити вас тут. Із Фландрії дорога довга.
Він опустив каптур.
— Фальшивий граф! Що ви тут робите? Як усе це розуміти? — вигук подиву пролунав із глибин карети.
— Я б теж хотіла це знати, — прошепотіла Люсі.
— Хіба так вітаються зі своїм нащадком? — відказав довготелесий чоловік, явно в гуморі. — Як-не-як я онук онука вашого онука, і хай мене звуть чоловіком без імені, але запевняю вас, ім’я у мене є. Навіть кілька, якщо вже бути точним. Чи можу я приєднатися до гурту з вами в кареті? На мосту стояти не надто зручно, та й тиснява ця ще триватиме.
Не чекаючи відповіді й не озираючись, він відчинив дверцята карети й заліз усередину.
Люсі відтягла Пола ще на два кроки далі від освітленого смолоскипами місця.
— Це таки він. Тільки набагато молодший. Що нам тепер робити?
— Нічогісінько, — прошепотів Пол. — Ми ж не можемо підійти й привітатися. Ми взагалі не мали бути тут.
— Але чому він тут?
— Дурний збіг. Ми ні в якому разі не повинні потрапити йому на очі. Ходімо, нам треба на берег.
Але ніхто з них не зрушив з місця. Обоє влипнули очима в темне віконце карети, зачаровані ще дужче, ніж раніше в «Глобусі».
— Коли ми зустрічалися востаннє, я ясно дав зрозуміти, що про вас думаю, — озвався з карети французький барон.
— Атож, дали! — Гість тихо засміявся, аж сироти повиступали на руках Пола, хоча він і не міг сказати чому.
— Моє рішення непохитне! — голос барона трохи здригнувся. — Я передам цю диявольську машину Альянсу, і байдуже, яким із підступних способів ви скористаєтеся, щоб мені завадити. Я знаю, що ви злигалися із Сатаною.
— Що він має на увазі? — прошепотіла Люсі.
Пол тільки похитав головою.
З карети знову почувся тихий смішок.
— Мій вузьколобий, зашорений пращуре! Наскільки простішим було б ваше життя (а також моє!), якби ви слухали мене, а не вашого єпископа або жалюгідних фанатиків Альянсу. Якби користувалися своїм розумом, а не чотками. Якби
3
Початок відомого латинського вислову