Я кивнула, забрала сумку в Ґідеона і притиснула до себе. Потім простягла палець містеру Джорджу. Цього разу мізинець — вказівець був геть поштриканий.
— А якщо хтось зайде в підвал, коли ми там будемо?
— Цього не трапиться, — заспокоїв мене Ґідеон. — Там якраз буде глупа ніч.
— То й що? Хто-небудь може влаштувати інспіративну зустріч у підвалі.
— Конспіративну, — виправив Ґідеон. — Ну і що?
— Як це «ну і що»?
— Не бери в голову, — сказав містер Джордж і застромив мій палець крізь відкритий отвір у глиб хронографа.
Я закусила губу, відчувши в животі вже знайоме відчуття «американських гірок», і тоді в палець уп’ялася голка. Кімнату залило рубінове світло, а я пірнула у цілковиту темряву.
— Агов? — запитала я тихо, але ніхто не відповів.
За секунду поруч зі мною опинився Ґідеон і відразу ж увімкнув ліхтарик.
— Бачиш, не так уже тут і незатишно, — сказав він, ідучи до дверей і клацаючи вимикачем.
На стелі досі висіла гола лампочка, натомість інша частина кімнати з моменту мого останнього візиту явно змінилася на краще. Я відразу глянула на стіну, де Лукас збирався зробити криївку. Там і далі стояли стільці, але набагато акуратніше, ніж минулого разу. Сміття не було, порівняно з минулим разом підвал мав чистіший вигляд і насамперед порожніший. Окрім стільців біля стіни, тут стояли лише стіл і канапа з потертою замшевою оббивкою зеленого кольору.
— Так, справді, набагато затишніше, ніж минулого разу. Я весь час боялася, що з кутка вискочить щур і вкусить мене.
Ґідеон натиснув на ручку дверей і посмикав за неї. Вочевидь, замкнено.
— Одного разу двері були відчинені, — сказав він з усмішкою. — Вечір тоді вийшов на славу. Звідси тягнеться потайний хід до Палацу правосуддя. Він іде ще далі — глибоко в катакомби з мощами… А неподалік звідси (саме цього року — 1953-го) розташований винний льох.
— Був би в нас ключ, — я знову скосила очі до стіни. Десь там за якоюсь цеглиною лежав ключ. Я зітхнула. Страшенно шкода, що зараз він мені ні до чого. А проте приємно було знати щось, про що Ґідеон цього разу не мав поняття. — Ти пив вино?
— Що ти маєш на увазі? — Ґідеон узяв один зі стільців і поставив біля столу. — Прошу, для тебе. Роби домашні завдання собі на втіху.
— Дякую, — я сіла, вийняла все необхідне із сумки і вдала, що з головою поринула в читання книги.
Тим часом Ґідеон вивернувся на канапі, дістав із кишені айпод і встромив у вуха навушники. За дві хвилини я наважилася глянути в його бік і побачила, що він заплющив очі. Він що, заснув? Взагалі-то, не дивно, якщо згадати, що цілу ніч його десь носило.
На якийсь час я занурилася в споглядання рівного довгого носа, блідої шкіри, м’яких губ і густих вигнутих вій. У такому розслабленому стані він виглядав набагато молодше, і раптом я зуміла добре уявити собі, яким він був у дитинстві. У кожному разі — вельми гарненьким. Груди його рівно здіймались, і я на мить вирішила, що могла б ризикнути — ні, це було занадто небезпечно. Не можна взагалі дивитися в бік стіни, якщо я хочу зберегти мою і Лукасову таємницю.
Оскільки робити мені більше було нічого, а спостерігати за сонним Одеоном чотири години було нерозумно (хоча в цьому було щось привабливе), я заходилася робити домашнє завдання: спочатку корисні копалини Кавказу, потім неправильні французькі дієслова. У творі про творчість і життя Шекспі- ра бракувало тільки висновку, тож я сміливо закінчила його фразою: «Останні п’ять років свого життя Шекспір провів у Стратфорді-на-Ейвоні, де й помер 1616 року». Все, готово. Мені залишилося тільки вивчити напам’ять сонет. А оскільки всі вони мали однакову довжину, то я взяла один навмання.
— Mine eye and heart are at a mortal war,
How to divide the conquest of thy sight,[34]
— забулькотіла я мов той індик.
— Ти мене маєш на увазі? — запитав Ґідеон, піднявся і вийняв навушники з вух.
Як на лихо, я мимоволі почервоніла.
— Це Шекспір, — зауважила я.
Ґідеон посміхнувся.
— Mine eye my heart thy picture’s sight would bar,
My heart mine eye the freedom of that right[35]
Ну, або якось так…
— Не «якось так», а точно так, — відрубала я і закрила книгу.
— Але ти ще не вивчила його, — мовив Ґідеон.
— Усе одно до завтра забуду. Найкраще буде, якщо я вивчу його завтра вранці перед школою, тоді в мене буде хороший шанс не забути його до уроку англійської мови у містера Вітмена.
— Тим краще! Тоді ми можемо повправлятися в менуеті, — Ґідеон звівся на ноги. — Місця тут досить.
— О ні! Будь ласка, не треба!
Але Ґідеон уже уклонився мені.
— Можу я просити вас про танець, міс Шеферд?
— Немає нічого, що б я охочіше зробила, мій пане, — запевнила я його й обмахнулась, як віялом, томиком Шекспіра. — Але я, на превеликий жаль, звихнула ногу. Запитайте в моєї кузини. Он вона, в зеленій сукні, — я показала на канапу. — Вона залюбки вам продемонструє, як чудово вона танцює.
— Але я хочу танцювати з вами — як танцює ваша кузина, я давно знаю.
— Я маю на увазі кузину Канапу, а не кузину Шарлотту, — сказала я. — Запевняю вас… е-е-е… з Канапою ви отримаєте більшу втіху, ніж із Шарлоттою. Можливо, Канапа не така елегантна, зате вона м’якша, в ній більше шарму і в неї значно краща вдача.
Ґідеон розсміявся.
— Як я вже сказав, мене цікавите тільки ви. Прошу вас, зробіть мені честь.
— Але такий джентльмен, як ви, має зважати на мою хвору ногу!
— Шкодую, але ні, — Ґідеон вийняв із кишені айпод. — Трохи терпіння, оркестр зараз почне.
34
Мій зір і серце мруть на полі бою, За тебе згубна йде між них війна.
Із Сонета 46 Вільяма Шекспіра. Переклад Дмитра Паламарчука.
35
Бо скарб, не ділячи поміж собою, Посісти прагне кожна сторона.
Із Сонета 46 Вільяма Шекспіра. Переклад Дмитра Паламарчука.