— Ґвен! — Синтія Дейл плеснула мене по спині ззаду. —
Пам’ятаєш Регіну Кертіз, яка до минулого року ходила з моєю сестрою в один клас? Вона тепер у лікарні для анорексиків. Ти теж хочеш туди потрапити?
— Ні, — спантеличено мовила я.
— Окей. Тоді їж що-небудь! Негайно! — Синтія кинула мені карамельку. Я впіймала і слухняно розгорнула обгортку. Але тільки-но я вирішила запхати цукерку до рота, як Синтія мене зупинила: — Стій! Ти справді збираєшся її з’їсти? То ти взагалі не сидиш на дієті?
— Ні, — знову сказала я.
— Значить, Шарлотта збрехала. Вона торочила, що ти не приходиш обідати, бо хочеш бути такою ж худою, як вона. Давай сюди цукерку… Анорексія тобі аж ніяк не загрожує. — Синтія запхала цукерку собі до рота. — Тримай, це запрошення на мій день народження. Я знову влаштовую костюмовану вечірку. Цього року під девізом «Таке зелене зеленіє»[46]. Ти можеш привести свого хлопця.
— Е-е-е…
— Знаєш, я сказала Шарлотті те саме. Мені байдуже, хто з вас приведе цього типа. Найголовніше, щоб він прийшов на мою вечірку.
— Вона марить, — шепнула мені Леслі.
— Я все чую, — зауважила Синтія. — Ти теж можеш привести Макса, Леслі.
— Уже півроку, Син, як ми розійшлися.
— О, це погано, — зітхнула Синтія. — Цього разу щось замало хлопців. Або ви приведете з собою кількох, або мені доведеться забрати запрошення у деяких дівчаток. Наприклад, в Айшані — вона так чи інакше навряд чи прийде, бо її батьки не дозволяють їй бути на змішаних вечірках… О Боже! Що це там? Ущипніть мене!
«Це там» було високим коротко стриженим блондином. Він стояв перед кабінетом директора разом із містером Вітменом. У його обличчі було щось знайоме.
— Ой! — скрикнула Синтія, коли Леслі її таки ущипнула.
Містер Вітмен і хлопець обернулися до нас. Коли по мені ковзнув погляд зелених очей під густими віями, я відразу зрозуміла, хто цей незнайомець. Господи! Зараз Леслі мала ущипнути мене.
— О, дуже добре, — мовив містер Вітмен. — Рафаелю, це троє дівчат із твого класу. Синтія Дейл, Леслі Гей і Ґвендолін Шеферд. Привітайтеся з Рафаелем Бертеліном, дівчатка, з понеділка він учитиметься у вашому класі.
— Привіт, — промимрили ми з Леслі, а Синтія сказала:
— Що, правда?!
Рафаель посміхнувся нам, невимушено тримаючи руки в кишенях. Він справді дуже скидався на Ґідеона, хоча й був трохи молодший. Губи він мав пухкіші, а шкіра вирізнялася бронзовим відтінком, ніби він щойно повернувся після чотиритижневої відпустки на Карибах. Напевно, всі щасливі люди в Південній Франції мали такий вигляд.
— Чому ти змінюєш школу посеред навчального року? — запитала Леслі. — Ти щось накоїв?
Посмішка Рафаеля розпливлася.
— Залежить від того, що ти маєш на увазі, — сказав він. — Взагалі-то, я тут, бо школа сидить мені в печінках. Але чогось…
— Рафаель переїхав сюди з Франції, — перебив його містер Вітмен. — Ходімо, Рафаелю, нас чекає директор Джиллс.
— До понеділка, — сказав Рафаель, і мені здалося, що він звертався лише до Леслі.
Синтія почекала, поки містер Вітмен і Рафаель зникли в кабінеті директора, піднесла обидві руки до стелі й закричала:
— Дякуємо!!! Спасибі, Боженьку милий, що Ти почув мої молитви.
Леслі тицьнула мене ліктем у бік.
— Вигляд у тебе такий, наче тобі автобус переїхав ногу.
— Постривай, я розповім тобі, хто це, — прошепотіла я. — Тоді й у тебе буде такий самий вигляд.
РОЗДІЛ 7
Будь-який час — це Сфінкс, який падає в прірву, щойно хтось вирішить його загадку[47]
Через зустріч із меншим братом Ґідеона й подальшу гарячкову розмову з Леслі (вона десять разів запитала: «Ти впевнена?», а я десять разів сказала: «Цілком впевнена!», потім ми разом разів сто сказали:
«Оце так приколі», «Я чманію!» і «Ти бачила, які в нього очі?»)
до лімузина я дісталася на кілька хвилин пізніше за Шарлотту. Містера Марлі знову послали забрати нас зі школи, і сьогодні він нервувався як ніколи. Ксемеріус сидів на даху, розмахуючи хвостом. Шарлотта вже супилася на задньому сидінні й роздратовано дивилася на мене.
— Якого дідька ти порпаєшся? Не можна змушувати Джордано чекати. Мені здається, ти навіть не усвідомлюєш, яка це честь для тебе, що він із тобою займається.
46
Початкові рядки вірша, який розучувала Еліза Дулітл у мюзиклі «Моя чарівна леді», працюючи над своєю вимовою.
47
Крилата фраза, перероблена з вірша Генріха Гейне «Образ сфінкса до кінця…» Переклад Л. Первомайського.