— Ти не збираєшся зав’язати мені очі?
Я досі не мала настрою слухати його дурнуваті жарти, він мав би це легко відчути.
Ґідеон знизав плечима.
— Припускаю, що ти вже знаєш дорогу. Можемо спокійно обійтися без пов’язки. Ходімо.
І знову доброзичлива усмішка.
Уперше я побачила, які на вигляд коридори в наш час. Вони були свіжо потиньковані, вмонтовані в стіни світильники, подекуди навіть із давачами руху, чудово освітлювали весь шлях.
— Що, занадто вражає, так? — спитав Ґідеон. — Усі проходи, що ведуть назовні, обладнані спеціальними дверима й охоронною сигналізацією, в наш час тут так само надійно, як у банківському сейфі. Але всі пристрої з’явилися тільки в сімдесятих роках, а до цього звідси можна було пройти підземними ходами половину Лондона.
— Мені байдуже, — похмуро кинула я.
— А про що б ти хотіла поговорити?
— Ні про що. — Як він міг триматися так, ніби нічого не сталося! Його безглузда посмішка та невимушений тон по-справжньому розлютили мене. Я рушила швидше, і хоча щосили стискала губи, не втримала слів, що вирвалися з мене: — Я так не вмію, Ґідеоне. Мене не влаштовує, що ти поперемінно то цілуєш мене, то ставишся так, наче ненавидиш мене.
Якусь хвилю Ґідеон мовчав.
— Я більше хотів би весь час тебе цілувати, ніж ненавидіти, — зізнався він після паузи. — Але ти не полегшуєш мені завдання.
— Я нічого тобі не зробила, — виправдовувалась я.
Він зупинився.
— Ну, припини, Ґвендолін! Ти ж не думаєш серйозно, що я повірив у твою історію з дідусем? Буцімто він міг випадково опинитися в приміщенні, де ти елапсуєш! Точно так же випадково, як Люсі й Пол опинилися в леді Тілні. Або чоловіки в Гайд-парку.
— О, точно, я особисто їх туди направила, бо мені завжди хотілося проштрикнути когось шпагою. А також побачити чоловіка, у якого немає половини обличчя, — просичала я.
— Що і чому ти зробиш у майбутньому…
— Стули нарешті писок! — крикнула я, повна люті. — Мені все це в печінках сидить! З понеділка я живу, як у страшному сні, який ніяк не скінчиться. Думаю, що вже прокинулася, але тут же помічаю, що й досі сплю. У мене в голові мільйон питань, на які ніхто не дає відповідей, зате всі очікують, що я щосили викладатимусь заради того, чого я взагалі не розумію! — Я рушила далі, перейшовши майже на біг, але Ґідеон не відставав. Біля сходів не було нікого, хто поцікавився б паролем. Та й навіщо, якщо всі проходи було убезпечено, як у Форт-Нокс[61]? Я перестрибувала через сходинку. — Ніхто мене навіть не запитав, чи хочу я взагалі в усьому цьому брати участь. Я повинна вчитися у якогось шизонутого вчителя танців, який весь час ображає мене, моя люба кузина має можливість продемонструвати мені все, що вона вміє і чого я ніколи не навчуся, а ти… ти…
Ґідеон хитав головою.
— Гей, а ти не намагалася стати на моє місце? — Ти ба, куди й подівся його спокій! — Зі мною відбувається щось схоже! І як би ти поводилась, якби точно знала, що рано чи пізно я влаштую так, що тебе хтось торохне по голові? Не думаю, що за цих умов ти й далі цікавилася б мною або симпатизувала мені. Чи як?
— Я і зараз цього не роблю, — відрубала я. — Знаєш що? Мабуть, я вже можу собі уявити, що й сама залюбки врізала б тобі дрючком по голові.
— Ну ось, будь ласка, — мовив Ґідеон і знову посміхнувся.
Я просто кипіла від люті. Ми проходили повз ательє мадам Россіні. Під дверима виднілася смужка світла. Напевно, вона ще працювала з нашими костюмами.
Ґідеон відкашлявся.
— Я вже говорив: мені дуже шкода. Може, ми могли б тепер нормально поговорити?
Нормально! Це просто смішно!
— А що ти робиш сьогодні ввечері? — запитав він у найкращому дружньо-необразливому тоні.
— Я, звичайно, старанно репетируватиму менует, а перед сном повправляюсь у складанні речень, у яких не буде слів «пилосос», «пульсометр», «біг підтюпцем» і «трансплантація серця». А ти?
Ґідеон глянув на годинник.
— Я зустрічаюся з Шарлоттою і братом і… подивимося. Зрештою, сьогодні суботній вечір.
Так, звісно. Хай дивляться скільки завгодно, мені все набридло.
— Дякую за те, що провів, — сказала я якнайхолодніше. — Звідси я сама дійду до авто.
— Мені все одно по дорозі, — зауважив Ґідеон. — Та не біжи ж ти так! Мені не можна перенапружуватися. Так звелів доктор Байт.
І хоча мене переповнювала злість, якоїсь миті я відчула докори сумління. Я подивилася на нього скоса.
— Якщо за наступним рогом хтось тебе знову уперіщить по голові, не кажи, що це я тебе туди заманила.
61
Військова база США, що міститься в центрі військового містечка Форт- Нокс, де розташоване створене 1936 р. сховище золотих запасів США.