Розмови та сміх поступово вщухли, коли до фортепіано підійшла міс Ферфакс, дама з тонким носом у сукні очеретяного кольору, сіла, акуратно поправивши свої спідниці, і взяла кілька акордів. Грала вона цілком непогано. Єдине, що трохи заважало, це її спів. У неї був неймовірно… високий голос. Ще на крихту вище — і можна було подумати, що хтось кличе свистком собаку.
— Освіжає, еге ж? — Містер Мерчант подбав про те, щоб мій келих знову був повним. На мій подив (і деяке полегшення), він відверто схопив леді Бромптон теж за груди, запевняючи, що туди впала волосина. Схоже, леді Бромптон це не надто обурило, вона лише назвала його «похітником» і вдарила віялом по пальцях (ага, ось для чого насправді потрібні віяла!). Потім вона та її кузина повели мене до канапи з оббивкою в сині квіточки, що стояла біля вікна, і посадили між собою.
— Тут липким рукам до вас зась, — мовила леді Бромптон і поплескала по-материнськи мене по коліну. — Тільки ваші вуха ще в небезпеці.
— Пийте, — тихо порадила мені кузина. — Вам це знадобиться. Міс Ферфакс тільки почала співати.
Канапа була незвично твердою, а спинка настільки вигиналася, що на неї неможливо було спертися, якщо тільки я не хотіла потонути у всіх своїх численних спідницях. Цілком очевидно, що канапи у вісімнадцятому столітті робили не для того, аби на них розсідалися.
— Навіть не знаю, я незвична до алкоголю, — нерішуче промимрила я.
З алкоголем я зіштовхнулася єдиний раз, рівно два роки тому. Сталося це на одній із «піжамних» вечірок у Синтії. Абсолютно нешкідливій. Без хлопців, зате з чипсами та з «Класним мюзиклом» на DVD. І з мискою, повною ванільного морозива, з апельсиновим соком і горілкою… Найбільшим секретом стало те, що ванільне морозиво перебивало смак горілки, і ця суміш діяла на всіх по-різному. Синтія після трьох склянок відчинила вікно й горлала на весь Челсі[67] «Зак Ефрон[68], я кохаю тебе!» Леслі спілкувалася з унітазом, Пеггі освідчилася в коханні Сарі («ти така гар-р-рна, одружуйся на мні»), а з Сарою хтозна-чому сталась істерика. Але гірше за всіх довелося мені. Я стрибала на ліжку Синтії й горлала «Breaking free»[69], причому наприкінці пісні знову починала її спочатку. Коли до кімнати зайшов тато Синтії, я підсунула йому під ніс щітку для волосся замість мікрофона і прокричала: «Співай з нами, лисий! Воруши ластами!» Наступного дня я не могла пояснити, як таке взагалі могло трапитися.
Після цієї халепи ми з Леслі вирішили уникати алкоголю (і кілька місяців — батька Синтії) і відтоді були послідовні в цьому питанні. Хоча іноді було досить дивно перебувати тверезими в компанії алконавтів. Наприклад, як зараз.
Я знову відчула на собі погляд графа, який сидів на протилежному боці зали, і моя потилиця неприємно засвербіла.
— Кажуть, у нього талант читати думки, — прошепотіла леді Бромптон, і тоді я вирішила тимчасово скасувати заборону на алкоголь. Тільки на сьогоднішній вечір. Тільки для кількох ковтків. Щоб забути про страх перед графом. І перед усім іншим.
Спеціальний пунш леді Бромптон діяв напрочуд швидко, і не тільки на мене. Після другого келиха спів міс Ферфакс уже не здавався нам таким жахливим, після третього — ми заходилися постукувати ногами в такт, і я подумала, що зроду ще не була на такій приємній вечірці. Ні, справді — люди були набагато невимушеніші, ніж я собі уявляла. Невимушеніші, ніж у двадцять першому столітті, якщо вже бути точною. А освітлення було просто грандіозним. Як це я раніше не помітила, що від сяйва сотні свічок шкіра кожного присутнього набувала золотавого відтінку? Навіть у графа, який посміхався мені з іншого кінця зали.
Четвертий келих змусив мій внутрішній голос («Обережно! Не довіряй нікому!») остаточно замовкнути. Моїй ейфорії заважало тільки те, що Ґідеон звертав увагу виключно на жінку в зеленій сукні.
— Ну, тепер наші вуха все витримають, — вирішила леді Бромптон якоїсь миті, підвелась і, аплодуючи, пішла до спінета. — Моя дорога, люба міс Ферфакс. І цього разу ви були чудові, — похвалила вона, цілуючи міс Ферфакс в обидві щоки й силоміць садовлячи на перший-ліпший стілець. — А зараз прошу зустріти оплесками містера Мерчанта та леді Лавінію. Ні-ні, жодних відмовок, ми знаємо, що ви потай репетирували вдвох.
Кузина леді Бромптон заверещала, як справжня малолітня фанатка юнацької групи, коли любитель хапання грудей сів за спінет і зіграв кілька швидких арпеджіо. Прекрасна леді Лавінія обдарувала Ґідеона сяючою посмішкою і зашелестіла до інструмента. Я побачила, що вона була не така вже й молода, як я гадала. Але співала чудово! Як Анна Нетребко, яку я чула два роки тому в Королівській Опері в Ковент-Ґардені. Ну, може, не так уже чудово, як Нетребко, але слухати її було сама втіха. Якщо любити бундючні італійські оперні арії. Які я, чесно кажучи, не любила, але сьогодні завдяки пуншу… Вочевидь, італійські арії були безумовним рецептом для гарного настрою у вісімнадцятому столітті. Люди в залі вельми пожвавилися. Тільки собачий свист… е-е-е… міс Ферфакс сиділа з кислою міною.
68
Йдеться про американського актора та співака Захара Давіда Олександра «Зака» Ефрона (нар. 1987 р.).