— І твоя мама залишила тебе самого?! — Я була впевнена, що моя мама ніколи б так не вчинила.
Ґідеон знизав плечима.
— Я люблю свого дядька, він нормальний, якщо тільки не грає роль Великого Магістра Ложі. У будь-якому разі, він мені подобається в тисячу разів більше, ніж мій так званий вітчим.
— Але… — мені ледве вистачало мужності запитати, тож я прошепотіла: — Ти хіба не сумуєш за нею?
Юнак знову стенув плечима.
— Поки мені не стукнуло п’ятнадцять і можна було безпечно подорожувати, кожні канікули я проводив там. Крім того, моя мати щонайменше двічі на рік приїздить до Лондона. За офіційною версією — щоб зустрітися зі мною, насправді — щоб пустити на вітер грошенята мсьє Бертеліна. Вона грішитьлюбов’ю до шмоток, взуття та античних прикрас. І до макробіотичних[5] дорогих ресторанів.
Справді, схоже, вона мама просто з картинки.
— А твій брат?
— Рафаель? За цей час він став справжнім французом. Він називає месьє-якогось-там «татом» і коли-небудь успадкує платинову імперію. Щоправда, поки що все йде до того, що він і школи не закінчить: таке вже він ледащо. Йому більше подобається проводити час із дівчатами, ніж з книгами. — Ґідеон поклав руку на спинку сидіння позаду мене і тут же зреагував на зміну частоти мого дихання. — Чому ти дивишся так шоковано? Невже ти мене жалієш?
— Трішки, — відказала я щиро і подумала про одинадцятирічного хлопчика, якому довелося залишатися в Англії самотою. Під наглядом таємничих чоловіків, які змушували його тренуватися у фехтуванні і вчитися грати на скрипці. І поло! — Але Фальк насправді тобі навіть не дядько. Він така твоя родина, як дядькового служки дитина.
Позаду нас хтось різко загудів. Водій одним оком глянув у той бік і рушив, скоса позираючи при цьому в свою книгу. Мені залишалося тільки сподіватися, що розділ був не надто захопливий. Ґідеон, здавалося, взагалі не звертав на нього уваги.
— Фальк завжди ставився до мене, як до сина, — сказав він і криво посміхнувся. — Справді, не треба дивитися на мене, наче я Девід Копперфільд.
Що він верзе? Чому це я маю думати, що він — Девід Копперфільд?
Ґідеон застогнав.
— Я маю на увазі героя роману Чарльза Діккенса, а не фокусника. Ти взагалі коли-небудь береш книгу в руки?
Він став знову тим колишнім, чванькуватим Гідеоном. А то мені вже в голові наморочиться від щирої приязні й довірливості. Як не дивно, я навіть відчула полегшення, зрозумівши, що повернувся колишній огидник Ґідеон. Я надулась, як лопух на вогні, і трохи відсунулася від нього.
— Чесно кажучи, мені більше до душі сучасна література.
— Та невже? — Ґідеонові очі радісно зблиснули. — Наприклад?
Він не міг знати, що моя кузина Шарлотта довгі роки регулярно ставила мені те саме запитання, так само зарозуміло. І хоча я чимало читала і завжди могла спокійно відповісти на нього, та Шарлотта постійно презирливо називала мої книги «недостатньо вишуканими» або «маячнею для дівчаток», тому одного разу мені це набридло і я вирішила зіпсувати їй задоволення. Іноді треба віддавати людям тим же. Хитрість полягає в тому, щоб говорити впевнено і не затинаючись, і потрібно згадати бодай одного визнаного автора бестселерів, найкраще того, чию книгу ти справді читала. Крім того, є правило: що екзотичніше й химерніше звучить ім’я, то краще.
Я задерла підборіддя й подивилася Ґідеону просто в очі.
— Ну, наприклад, я із задоволенням читаю Ґеорґа Матуссека, мені подобається Воллі Ламб, Петр Сельвенікі, Лііза Тікаанен, як на мене, фінська література — повний ульот, у них особливе почуття гумору; ще Джек Август Мерріветер, хоча остання його книга мене трохи розчарувала; зрозуміло, Гелен Марунді, Тахуро Яшамото, Лоуренс Ділейні і, звичайно, Ґрімфук, Черковскі, Маланд, Пітт…
Ґідеон явно був спантеличений.
Я завела очі вгору.
— Рудольф Пітт, не Бред.
Куточки його рота злегка здригнулися.
— Хоча мушу сказати, що «Аметистовий сніг» мені абсолютно не сподобався, — торохкотіла я далі. — Забагато примхливих метафор, тобі не здається? Поки я читала, не могла позбутися думки, що це хтось інший написав під його ім’ям.
— «Аметистовий сніг»? — повторив Ґідеон, і зараз він по-справжньому посміхався. — О, так, мені він теж здався жахливо вигадливим. А от «Бурштинова лавина» мені дуже сподобалася.
Мені нічого не залишалося, як посміхнутися у відповідь.
— Атож, недаремно він дістав за «Бурштинову лавину» Державну літературну премію в Австрії. А як тобі Такоші Магуро?
5
Тобто таких, де продають збалансовані й екологічно чисті продукти, що ростуть поруч з місцем проживання.