— Та де! Юнакові не потрібна допомога, як він стверджує. А це означає, що весь його одяг буде в похмурих тонах, а шийна хустка — зав’язана чортзна-як. Але я відмовилася від s. подальших Суперечок. Ну, що ми робимо з твоїм волоссям? Я зараз піду принесу плойку, і ми просто вплетемо стрічку, et bien[85]
Коли мадам Россіні завивала мені волосся, надійшла смс від Леслі: «Чекаю ще рівно дві хвилини, якщо le petit français[86]не прийде, він може забути mignonne».
Я відповіла: «Тю, ви маєте зустрітися тільки за чверть години. Дай йому хоча б ще хвилин десять».
Що відповіла Леслі, я вже не дізналася, бо мадам Россіні взяла в мене мобільник, щоб зробити вже традиційні світлини на згадку. Рожевий колір мені більше личив, ніж я думала (у реальному житті це зовсім не моя барва), але моя зачіска наводила на думку, ніби я провела ніч, застромивши пальці в розетку. Рожева стрічка сприймалась як марна спроба утримати розметане вибухом волосся. Ґідеон, зайшовши по мене, відверто реготав.
— Припини! Якщо вже сміятися, то хіба що з тебе! — сердито сказала мадам Россіні. — Ха! Поглянь, як ти виглядаєш!
О Боже! На що він був схожий! Це й справді слід заборонити — мати такий добрий вигляд: у дурнуватих темних штанях до коліна і гаптованому сюртуку пляшкового кольору, який змушував світитися його очі.
— Ти не маєш ані найменшого поняття про моду, юначе! Інакше ти не забув би смарагдову брошку, потрібну для цього костюма. І шпага ця пристає тобі, як корові сідло, — ти маєш скидатися на джентльмена, а не на солдата!
— Звісно, ви маєте рацію! — мовив Ґідеон, і далі сміючись. — Але моє волосся принаймні не виглядає так, як дротяна мочалка, якою я чищу свої каструлі.
Я щосили намагалася прибрати зарозумілого виразу.
— Якими ти чистиш свої каструлі? Ти не плутаєш себе з Шарлоттою?
— Не зрозумів?
— Віднедавна це ж вона в тебе прибирає!
Ґідеон трохи розгубився.
— Це… не зовсім… правильно, — пробурмотів він.
— Хе, мені теж на твоєму місці було б соромно, — докоряла я. — Подайте мені, будь ласка, капелюшок, мадам Россіні.
Капелюшок — величезне чудовисько з блідо-рожевим пір’ям — був хоча б не такий жахливий, як моє волосся, думала я. Погляд у люстро засвідчив, що я прикро помилялася.
Ґідеон знову захихотів.
— Ми можемо йти? — накинулась я на нього.
— Добре приглянь за моєю голубонькою, чуєш?
— Як завжди, мадам Россіні.
— Можна подумати, — кинула я, коли ми опинилися в коридорі. Я показала на чорний шарф у його руці. — Без пов’язки?
— Обійдемося без неї. З певних причин, — відказав Ґідеон. — І через капелюх.
— Ти все ще думаєш, що я в майбутньому заманю тебе за ріг, щоб огріти дрючком по голові? — Я поправила капелюшок. — До речі, я ще раз подумала про це. І тепер вважаю, що існує дуже просте пояснення.
— І як воно звучить? — Ґідеон підвів брову.
— Ти собі пізніше це вселив. Поки ти лежав непритомний, я тобі примарилась, тому потім ти вирішив звинуватити у всьому мене.
— Так, ця версія теж спадала мені на думку, — погодився він, на мій подив, відтак схопив мене за руку і потягнув уперед. — Але ні! Я знаю, що я бачив.
— Чому ж тоді ти нікому про це не розповів, що це нібито була я, яка заманила тебе в пастку?
— Я не хотів, щоб вони думали про тебе ще гірше, ніж уже думають. — Він посміхнувся. — Ну що, голова болить?
— Не так уже й багато я і випила… — виправдовувалась я.
Ґідеон засміявся.
— Ні-і-і, звісно, небагато. Насправді ти була тверезісінька.
Я скинула його руку.
— Чи не могли б ми поговорити про щось інше?
— Ой, не треба! Я ж можу тебе трохи подражнити. Ти була така чарівна вчора ввечері. Містер Джордж подумав, що ти мов викручена ганчірка, коли ти заснула в лімузині.
— Максимум на дві хвилини, — відповіла я. Мені стало мулько. Може, я уві сні пускала слину чи зробила ще щось не менш жахливе.
— Я сподіваюсь, ти одразу пішла спати.
Я гмикнула. Десь у глибині моєї пам’яті виринало, що мама витягала із зачіски всі чотириста тисяч шпильок і що я заснула, перш ніж моя голова опинилася на подушці. Але йому я не збиралася про це розповідати — він же іще розважався з Шарлоттою, Рафаелем і спагеті.
Ґідеон так різко зупинився, що я наскочила на нього і тут же забула, як треба дихати. Він обернувся до мене.
— Послухай… — пробурмотів він. — Я не хотів учора ввечері говорити, бо думав, що ти перепилась, але зараз, коли ти знову твереза й занозиста, як зазвичай…