— Ранні книги — досить непогано, але мене якось стомлює, що він раз у раз пише про свою дитячу травму, — сказав Ґідеон. — Найбільше з японських авторів мені подобаються Ямамото Кавасакі і Гарукі Муракамі.
Я хихотіла вже без упину.
— Муракамі справді існує!
— Я знаю, — сказав Ґідеон. — Шарлотта якось подарувала мені його книгу. Коли наступного разу ми з нею говоритимемо про літературу, я їй пораджу «Аметистовий сніг». Як там звали автора?
— Рудольф Пітт.
Шарлотта подарувала йому книгу? Як… м-м-м… мило з її боку. Стукне ж таке в голову. І що вони ще робили, крім як розмовляти про книги? Мій бешкетний настрій як вітром здуло. Як можна було взагалі сидіти і просто точити теревені з Ґідеоном, наче нічого між нами не було? Нам слід було б спочатку визначитися з деякими основними речами. Я подивилася на нього і набрала повітря, ще не знаючи точно, що я збираюся запитати.
Чому ти мене поцілував?
— Ми майже приїхали, — сказав Ґідеон.
Збита з пантелику, я виглянула у вікно. Справді, поки ми шпигали одне одного словами, водій, очевидно, відклав свою книгу вбік і рушив далі, збираючись якраз повернути до Королівського суду в Темплі, неподалік від якого був розташований головний штаб таємного товариства Вартових. За якусь хвилю авто завмерло на одному із зарезервованих паркувальних місць біля блискучого «бентлі».
— А ви впевнені, що ми можемо тут зупинятися?
— Усе гаразд, — запевнив його Ґідеон і вийшов із машини. — Ні, Ґвендолін, ти посидиш у таксі, поки я принесу гроші, — сказав він, дивлячись, що я намагаюся теж вийти. — І не забудь: про що б нас не питали, відповідатиму я. Я швидко.
— Лічильник цокає, — невдоволено буркнув водій.
Ми обидва дивились, як Ґідеон зник поміж старовинних будинків Темпла, і я тільки зараз зрозуміла, що залишилася в машині як гарантія того, що за проїзд буде сплачено.
— Ви з театру? — запитав водій.
— Що?
Що це за мерехтлива тінь над нами?
— Я просто подумав, що ви з театру. Бо вдягнені якось кумедно.
— Ні. Ми з музею.
З даху автомобіля долинало якесь шкрябання. Неначе на ньому вмостився якийсь птах. Великий птах.
— Що це?
— Що саме? — запитав водій.
— Мені здається, на даху ворона чи ще якась птаха, — сказала я з надією в голосі.
Але, зрозуміло, це не ворона звісила голову з даху й зазирала у вікно. Це була та сама горгулья з Белґравії. Побачивши мій збентежений погляд, котячий писочок зрадів, і на шибку вилився потік води.
РОЗДІЛ 2
Не стримати кохання, бо засувів
і дверей воно не знає;
І просякає все без ліку.
Нема початку і кінця, й крильми воно махає,
Й махатиме довіку.
Маттіас Клаудіус (1740–1815
— О то я тебе дивую, га? — крикнуло радісно створіння. Відколи я вийшла з таксі, воно знай лопотіло. — Не так-то просто спекатися такого, як я.
— Гаразд. Послухай…
Я нервово озирнулася на таксі. Водієві я сказала, що мені хоч трісни треба на свіже повітря, інакше я знепритомнію, і зараз він підозріло поглядав у наш бік і чудувався, чого це я балакаю зі стіною. Ґідеона не було й близько.
— А ще я вмію літати. — Для наочності горгулья розправила крила. — Як кажан. Швидше за будь-яке таксі.
— А тепер послухай мене: та обставина, що я можу тебе бачити, ще не означає, що…
— Бачити і чути! — перебила мене горгулья. — Ти хоч собі уявляєш, як рідко це трапляється? Остання, хто мене бачив, була мадам Тюссо[6], яка, на жаль, не надто цінувала моє товариство. Здебільшого вона бризкала на мене святою водою і читала молитви. Бідненька, вона була занадто чутлива. — Він закотив очі. — Ну, ти ж розумієш: забагато відрізаних голів…
Мені під ноги знову вилився потік води.
— Негайно припини!
— Вибач! Це все хвилювання. Невеликий спогад про той час, коли я був ринвою.
Я не вельми розраховувала на те, що мені вдасться позбутися його, проте мусила хоча б спробувати. По-дружньому. Тому я нахилилася, щоб наші очі були на одному рівні.
— Ти напевно чудовий хлопець, але ти не можеш залишатися зі мною. У моєму житті достатньо клопотів, і, відверто кажучи, знайомих привидів у мене досить. Тому, будь ласка, зникни.
— Я не привид, — ображено мовило створіння. — Я — демон. Або, вірніше, те, що від нього залишилося.
— І в чому ж різниця? — запитала я, втрачаючи надію здихатися його. — Мені не можна бачити ні привидів, ні демонів, утямив? Ти маєш повернутися до своєї церкви.
6
Марі Тюссо (1761 — 1850) — скульпторка, засновниця відомого музею воскових фігур мадам Тюссо в Лондоні.