— Може, ти знаєш, Сашко? — спитала Марина Пилипівна, перехопивши погляди учнів, спрямовані на мене.
Я мовчав. Дуже мені не хотілося признаватись, бо я ще не знав, що мені буде за три дні, прогуляні на ковзанці.
— Ти мовчиш, Сашко, ти не знаєш, хто це зробив? Ну, що ж, я вірю тобі, бо знаю, що ти не боїшся правди. Доведеться шукати когось іншого. Може, ти, Женю, бачила, хто кинув?
Я бачив, як перелякалась Женя. Адже й вона була винна в цьому. «Сашко! — подумав я сам собі. — За твою витівку перепаде комусь іншому…»
Тоді я сказав Марині Пилипівні:
— Це я кинув кульку. Але я цілився не на ваш стіл.
Довкола запанувала така тиша, якої ще ніколи не було в нашому класі, що вважався найбільш галасливим і недисциплінованим у всій школі. Ох же й неприємно було мені! Прямо скажу — погано… Всі учні дивились на мене, і я бачив по їхніх очах, що вони в цю хвилину ненавидять мене. Та я й сам у думках уже каявся. Вийшло якось і справді недобре. Вчителька вона хороша, лагідна, дивиться крізь пальці на всі наші вчинки, а я їй підвіз такого візка. Відчинилися двері, і ввійшов директор.
— Чому клас не робить перерви? Що у вас тут сталося? — спитав він.
Тоді дівчата розповіли йому про все.
– Ідіть на перерву, — наказав він.
І коли з учнів залишився в класі тільки я, він сказав мені:
— Щоб сьогодні після роботи прийшла твоя мати. Ти вже всім набрид, Сашко Жук. Всьому є межа, і треба кінець кінцем з тобою робити щось. Слова на тебе не діють, я знаю, ти їх пускаєш повз вуха!
— Ні, я слухаю вас, — сказав я.
— Слухаєш, а мені треба, щоб ти ще й слухався.
— Я більше не буду.
— Я це чув від тебе вчора і десятки разів до того. Я не вірю тобі. З усіх учнів тобі я найменше вірю. Нехай прийде мати.
— Вона може пізно повернутися додому.
— Тоді нехай приходить завтра. Іди. Я не дозволяю тобі далі залишатись на уроках.
Я пішов і відчував, що на цей раз мені так просто не минеться. І нащо я кидав ту кульку? Тепер мені обов’язково пригадають і ковзанку.
Ми жили в одному завулку майже на околиці Києва. Наш завулок починався внизу й підіймався аж на саму гору, потім знову збігав униз. Була зима — найкраща, найулюбленіша моя пора року. Нещодавно випав свіжий сніг, люди притоптали його, розковзали. Чудово було довкола! Тільки мене не тягло навіть на проковзані на тротуарах стежки. Ох, ця ковзанка!.. І чому я тоді не послухався Юрчика? Що думав директор, коли казав, що нарешті треба зі мною щось робити?.. Ну що вони можуть зі мною зробити?
Неспокійно в мене було на серці, а головне, я був лютий на самого себе… Скільки разів я давав собі слово триматися добре, домогтися того, щоб за поведінку мені ставили в школі п’ятірки, а не трійки, — і завжди щось знову траплялось зі мною… Так ось і тепер… Вчительки, звичайно, я зовсім не боявся, в неї дуже добра вдача, треба тільки хоч раз розплакатись або хоч зробити штучно на очах сльози. А от директор — цього сльозами не розмочиш. Ех, Сашко, як же ти викрутишся тепер?
На нашій вулиці назустріч мені мчало з гори кілька санчат з дітьми. Я відняв у двох сусідських дівчаток санки й з’їхав кілька разів з самого вершечка гори. Та дуже скоро це набридло мені. Побачивши довгу ковзанку на вулиці, я почав ковзатися на ній, але за другим разом ноги мої раптом попливли вперед, потім завернули вбік, я не втримав рівноваги і добре гепнувся спиною на лід. З гори на мене йшла з великою швидкістю автомашина. Дорога була слизька, і не так просто було загальмувати авто. І вмить, незважаючи на те, що дуже забився, падаючи, я швидко порачкував з дороги. Машина пройшла повз мене, і тоді поблизу пролунав глумливий сміх. Лізти рачки — це таки справді смішно. Недалеко стояла якась дівчинка на лижах і глузувала з мене. За хвилину вона була вже далеко внизу. Поряд з нею бігла знайома мені дівчинка з нашої вулиці.
Поки вони були внизу, я трохи відсапнувся, бо спочатку від удару мені раптом перетяло дихання. Тепер я підвівся, обтрусив з себе сніг. Як мені сказали потім, дівчинка на лижах переїхала з батьками на нашу вулицю всього кілька днів тому. Вони жили тепер у дворі поряд з нашим домом. Дівчинка була руда, в ластовинні, з носом, що нагадував ґудзик. На зріст вона була майже така, як і я.
Коли дівчинка наблизилась, я вийшов із своєї схованки й пішов їй навперейми. Вона не звернула на мене уваги і продовжувала поволі підійматись на лижах угору.
— Ти чого сміялася?
— Бо смішно було…
— Ага, так?