Із часом я позбувся замилування вилизаними картинами Менґса і навчився цінувати те, що робив старий — шерехатість контурів, дикі зиґзаґи відлисків на вишивці, різкі контрасти, — однак його метод малювання дотепер вважаю відразливим; донедавна я прокидався іноді з кошмарного сну, в якому він бере щойно закінчену мною картину страшенно брудними ручищами й залишає на ній величезні масні коричневі плями, що їх неможливо усунути. «Пусте, пусте, — казав він завжди в цьому сні, — так навіть краще, трохи тіні з боків не завадить».
Від батька я успадкував звичку носити з собою зошит-ескізник; мій був завжди елеґантним і в повному порядку, оправлений у темний марокен із золотим тисненням вздовж країв. Я занотовував там форми псів, котів, мандрівних торговців, дикі візерунки, які на стінах будинків під сліпучим сонцем рисують тіні ліхтарів і кутих балюстрад; я відтворював лінії кінської спини, білий полиск на вичищеному заді коня, шорстку шерсть мула, спільне зусилля гілок, що опираються осінньому вітру; форму носа та чола матері, згорбленої над п’яльцями, або серйозне, зосереджене обличчя кухарки, якщо вона знаходила мить мені попозувати. Я не вів щоденник, оскільки думав, що молодий хлопець у моєму віці не має надто багато цікавого розповісти про світ — але може відтворювати, нотувати, записувати його прекрасне, захопливе багатство, від найменшої краплі води на тарілці до гірських пасем. Мені здавалося це само собою добрим.
Я волів не показувати ці рисунки старому — для нього те, що не повнилося відьмами, насильством і брудом, не було цікавим; але якщо він тільки помічав, що я рисую, то підходив, кривився і говорив, наприклад, таке: «Ну, роззяво, схожості ти не січеш, хе-хе, ну, поглянь-но, — і креслив рисунок грубими темними лініями, — тут ніс, так, а тут, дивись, яке воно темне, а тут рука світиться на чорному сукні…». Йому здавалося, що він покращує рисунок, а мені — що безповоротно його нищить. Він віддавав мені його з посмішкою, немовби відчував, що показав правильний шлях; а я дивився на ці чужі, різкі риси, й у мене зволожувалися очі: що це за брутальний шрам іде через щоку, надаючи їй начебто «правдивішої» форми! Що за гидотні мішки навколо ока? Де поділася вся краса й чарівність — що ж, якщо дещо порушені пропорції? Де гладкість і шарм деталей — точно вирисуваний кант мережива та пасма волосся?
Він рисував як баба. І взагалі — ріс і все дужче нагадував бабу; срака в нього стала широкою, як у дівулі, яку вже можна виграти, голос начебто зірвався, але не змужнів; я знаю, бо запитував у Пепи — він нібито тільки пищав якось так зойкливо, слабенько… я бачив це навіть по його очах, коли він щось говорив. Урешті-решт, щоби додати йому сміливості, я кричав йому: «Агов, тріснута дудко!», що його зовсім не смішило, бо він узагалі став таким дратівливим, що його взагалі не тішили жодні жарти, особливо, коли вони стосувалися його самого. Він, знай, снував по дому, вічно занурившись носом у книжку — блідий, нездоровий. «П’яльці, — казав я, — тобі тільки п’яльців бракує, якраз для тебе!» Він не вмів ані нормально їздити, завжди сидів на мулі або на коні, як лялька, ані не хотів ходити на бій биків — уникав мене, ховався по кутках, мабуть, ганяв там лисого і ставав від того щоразу блідішим.
Іноді я несподівано зустрічався з ним десь у домі й міркував: чи це насправді мій син, ота надія роду, онук того позолотника, котрий, як треба було, ставав простим селянином і обробляв жінчині ґрунти у Фуендетодосі; син того художника, який знав герцогинь, деяких навіть близько, і королів великої імперії, що дозволяли йому ходити з ними на полювання, цілувати їм руку й залишатися в таких дружніх стосунках, наскільки це взагалі можливо? Чи, на жаль, єдиним спадкоємцем отих двох судилося стати цьому вишкварку, цій дівулі, цьому плюгавцю, в якому на двадцятому році почало тут і там наростати сальце, який тільки випасав дупу, ледарював, блідий, як стіна, совався по кутках і ні бе, ні ме; оце створіння? Звідки це, чорт забирай, виродилось; як отой гарненький хлопчик, найпрекрасніше видовище Мадрида, обернувся в цього жалюгідного трутня?