Ми стояли там обоє. Один я малював вояків у русі, змішував фарби на палітрі, додавав краплю цього, краплю того, досипав цинобри і сієнської фарби, накидав бризки хмар на мідну шкіру колоса, займався всім тим, що треба було ще зробити; другий я у цілком іншій сцені, хоч і в тому самому місці, обігрував у голові чергові жести та слова. Я бачив, як заходить батько, з посмішкою на обличчі, бо йому вже розповіли, що його син-невдаха взявся за великий твір і намалював колоса, який захищає героїчну Іспанію від загарбника. Я обігрував це в голові, як театральну сцену, без кінця: він підходить до мольберта, очі в нього стають великими, наче блюдця, в цих очах сльози. Сльози зворушення. «Сину, — промовляє він, — ти малюєш!» Неначе каже своєму синові після чудесного зцілення: «Сину, ти ходиш!» або «Сину, ти бачиш, ти прозрів!». Усе, що було в мене відібрано, я отримав, усе, що стримувалось, було відпущено. І я знав, як він вмочує пензель у фарбу, як король намочив пензель у пурпуровій фарбі й намалював Веласкесу хрест на чорному кафтані, про що він колись мені розповідав і показував на невдалій ґравюрі, відбитку якої він вирішив не робити — і так само, як король, він пише у правому нижньому кутку «і J». Перша картина Хав’єра. Ще раз: «і J». Перша картина Хав’єра. Ще раз: «І J». Перша картина Хав’єра. І ще раз. І ще.
Дорослий чоловік не надається до маніження, тож я лише буркнув щось і сказав, що прийшов по ще одну пляшку скипидару, яку забув узяти Рибалка.
Він не промовив ані слова, щось лише буркнув, мугикнув під ніс, узяв скипидар, по який прийшов, і більше я його не бачив. Зі сходів ще тільки долинули його гучні слова: «До побачення, Ґумцю!», бо вони мали перетнутись — і потім гуркіт карети за вікном. Він поїхав малювати. Свої великі твори. Свої знамениті картини.
Виходячи, я зустрів на сходах Ґумерсінду, якусь сполохану, зі скуйовдженим волоссям на голові; я схилився до неї, аж кучерик волосся полоскотав мені ніс, і сказав, що повернуся пізньої ночі, коли Хав’єр засне; щоб вона обов’язково мене чекала й пустила, чоловік у моєму віці не може стояти довго на порозі посеред холодної ночі. Вона чекала й пустила. «Хав’єр упав на ліжко одразу ж після того, як ви вийшли, — написала вона, — боюся, чи він не хворий; він у гарячці, в нього очі горять». Я посміхнувся і кажу їй: «Дівчино, ех, дівчино, це нормально, ти одружилася з художником, а в художникові диявол горить — і в старому, і в молодому. Навіть якщо він з вигляду дещо, гм, охлялий». Я взяв два великі канделябри з їдальні, запалив свічки, зачинився в майстерні й наказав не заважати, хіба би молодий прокинувся; я роззирнувся, куди в разі чого дати драла, розставив канделябри біля самого мольберта й дивився.
Ех, сучий син. Ховався. Мовляв, нічого такого, все ладком, гарненько. Як у єпископа на обіді. А тут кігті показав. Обличчя, ніс — не дуже, але волосся, оці жирнющі патли — чудові. Кулак має немовби забагато кісток, а лікоть — чудовий. Коні — відомо. Хоч деякі ще нічого. Нічого, виживуть. Але сміливість цього темного трикутника у правому нижньому кутку, його контраст із малими фігурками — чудовий. Гірші ці дерева в далині, трохи схожі на печериці. Ну, і хмари, гарматний дим, крізь які видно це блискуче, мускулясте тіло… у нього під руками мала бути якась ґравюра з «Гераклом» Фарнезе… ех, а ці тіні чудові! Чудові. Так нічого не видно, тому я повитягав свічки з канделябру і приладнав за стрічкою капелюха. Ось, будь ласка. Мені подобається, що він повернутий задом. Невідомо, що це таке — сила? Але і якесь страждання, цей момент, коли велетень напружується — як осліплений Самсон, у якого відросло волосся, і помститься зараз ворогам, тим, як їх, філістимякосьтак. Це мені подобається, це чудово. А ця потужна смуга, тінь між хмарами, що йде від плеча до краю? Жодного тобі вилизування, жодного бабрання, справжній чоловічий живопис! Оці тварини трохи рядочком, занадто рівно. Але в цілому — тьху-тьху; ми ще разом малюватимемо плафони в Ескоріалі!
От тільки цей чорний кінь ліворуч — це вже насправді… зараз — я дістав палітру, розчинив трохи вохри, трохи темно-синьої фарби, трохи костяного вугілля, і виправив йому той дивний горб. Ну, і ще трохи.