Наступного дня я спав допізна — коли розплющив очі, побачив над собою Ґумерсінду; вона схилилася наді мною, стривожена, з таким виразом обличчя, наче з хвилини на хвилину мала стати вдовою, яка веде одягнену в чорне дитину на могилу батька. «Ну, що?» — запитав я. А вона немовби прокинулась, набрала в рот води, підвелась і сказала: «Що? Нічого. Вже давно полудень, а ти в ліжку перевертаєшся, Божий день марнуєш». Розвернулася, прошурхотіла сукнею і вийшла з алькову, гупнувши дверима.
Останніми днями я зривався з ліжка на світанку, щойно з’являлося світло для малювання — я немовби відчував це шкірою, немовби в мені поселився півень, що співає на світанку «Ха-а-а-а-в’є-е-ере, Ха-а-а-а-в’є-е-ере» і тягне мене до мольберта, як маріонетку, змерзлого, з чимось ледь накинутим на голе тіло. Й одразу до посудин із пензлями, з олією, зі скипидаром, змішувати фарби, відходити від полотна, підходити знову. А тут — нічого подібного. Спокійно одягнувся і вже в сурдуті пішов до майстерні. Картина собі як картина. Нічого особливого. Придивився лише до коня в лівому кутку — як я міг так дати маху? Тож лише закасав рукави й обережно, щоб не капнути фарбою на одяг, виправив по-дивному плаского коня. Ну, і ще трохи.
Авжеж, я відклав картину на якийсь час. Приходив туди іноді подивитися, чи не тріскає імпасто. Коли настав відповідний час — іще запитав Асенсіо — я покрив її лаком. І вона стояла так, на мольберті, невідомо навіщо, як докір. Навіть якщо я ходив з поверху на поверх, грав увечері в карти, бавився з дитиною, я знав, що вона стоїть там, з усією своєю таємною силою в гігантських м’язах, якої все-таки виявилося недостатньо. Урешті-решт, коли мені стало нестерпно жити з нею під одним дахом, я наказав запакувати її і послав батькові на вулицю Вальверде. Повернувшись, посланець сказав: «Він просив привітати вас, ясновельможний пане». Привітати. Давайте без жартів.
Батько? Чи малював батько? Я щось із дитинства пригадую, мені було буквально кілька років — ми пішли до дідуся й бабусі, і за умови, що я нічого не чіпатиму, мені дозволили ввійти до майстерні й побачити, як дідусь мене намалював. Я зовсім не збирався нічого чіпати, на мені був чорний костюмчик із викотистим коміром з мережива, й боявся, що я його замащу, бо всі казали про мене, що я виглядаю як маленький принц. І я боявся, що якщо порву холошу або торкнуся чогось брудного, а там усе було брудне, вони перестануть так казати. Дідусь наказав мені сісти на стілець, але я показав йому, що він чимось замащений, а в мене чистий одяг. Він страшенно розреготався й пішов по чистий стілець; поставив переді мною пюпітр із нотами. «Тому що ти любиш співати», — сказав він. І я мусив сидіти там нерухомо, а довкола не було нічого цікавого, тільки якийсь бруд і старі картини. Одна з голим чоловіком. Але я боявся запитати дідуся, що це за картина, зрештою, я не зумів би йому цього показати. Лише коли бабуся прийшла із шоколадом — дідусевим у філіжанці, моїм у простому горнятку, щоб я його не побив — тоді й запитав, що це за картина. А вона сказала мені якимось таким теплим голосом, що це татусь намалював, бо татусь — також художник. Це мене страшенно здивувало, але я одразу ж побачив портрет, на якому в мене був на голові капелюх, що залишився в коридорі. І якого зовсім не було в мене на голові.
«Так не робиться, — сказав я, — це обман». І вийшов, а всі з цього дуже сміялись. І прицмокували, мовляв, наскільки я схожий на цього іншого Маріано, на Маріано у фальшивому капелюсі.
XII
Три мойри
Широко, широко розливається життя: воно пливе, молочне від місячної повні, між зарослими лісом пагорбами і здається безкраїм, вільним; навесні воно широко розливається, а восени хутко прямує до дельти різноманітних закінчень.
Але цей шум, цей тихий шум — це не шум води і не шум листя у високих кронах дерев — стрімке пересування тонкої, живої нитки, що скручується, немов дощовий черв’як, немов жила, в якій пульсує кров; пересування у прастарих пальцях, ороговілих по краях і вкатаних там, де пропливають чергові нитки, нестримно.
Ніхто не бачить їхніх облич, вони залагоджують свої оборудки за нашими спинами, але точно є відразливими: старість і суворість перетворила їх із жінок на безстатеві сіро-бурі маріонетки з великими кирпами, косматими ніздрями, полисілими бровами, що відкидають тіні на каправі очі. А палюхи? Погляньте на ці палюхи — сухотні, грубі, селянські, для копання землі та розкидання гною, а не для занять тонкою ручною працею: висновування, відмірювання й обтинання людського життя. Ось у яких руках ти опинилася, душенько. Забруднених, товстошкірих. Ти сидиш зі зв’язаними за плечима руками, загорнута якоюсь шматиною, ти можеш небагато: помахати лише лівою стопою, моргнути повікою. Бо саме стільки й означає твоя воля — ти не мореплавець, а шматок корка, який пливе туди, куди захоче хвиля.