Добре мені тут, у Франції, хоча погано мені тут, у старості. Коли сонце яскраве — хоч і не таке яскраве, як у Мадриді, — я бачу краще, і тоді беруся за малювання. Мені вже бракує сил на великі полотна, зрештою, я навіть ледве ходжу; є тут один молодик, який утік з Іспанії, де Бруґада, він проводить з нами багато часу і виводить мене на прогулянки, навчився навіть зі мною розмовляти — не так, як раніше, пишучи на папірчиках, які мені важко розібрати, а руками, за системою отця Бонета. Позавчора я його за це насварив, бо він розмахує лапищами, наче хоче всім довкола показати, що старий Ґойя не тільки ледь ходулями перебирає, а й глухий, глухий, глухий, як пень, як камінь, як пензель, як клямка, як клубок старого шмаття, що рухається за допомогою чорної магії. Мабуть, я смерджу сцяками, бо в мене хворий міхур, але сам цього не відчуваю, не той тепер маю ніс, що міг колись винюхати через вікно соковиту лялечку, яка йде вулицею… бачу лише, як інші кривляться, коли я підходжу занадто близько, а оскільки вони не хочуть справити мені неприємність, то приховують ці гримаси, і це ще більш принизливо. Я ношу три пари окулярів. Три пари окулярів на одній кирпі. Не такій уже й великій. Зір мене зраджує, рука також. Мені всього бракує, крім волі.
Якийсь час я займався літографіями, рисував із голови биків… Бруґада мені допомагав, ставив камінь на мольберти, прикріплював, а я вже тоді базграв, шкрябав бритвою, у другій руці тримаючи велику лупу, бо без неї майже нічого не бачив — але пару разів камінь зривався з мольбертів, раз мало не розтрощив мені ногу, а другий гупнув об землю, коли мала Розарія стояла за три кроки поруч. Звичайно ж, уся робота — коту під хвіст. Того другого разу була гарна сцена, майже завершена. Я заспокоївся. На великі полотна я тим більше не мав сили, а моя Пташечка вже доросла до малювання, і я думаю послати її до Парижа, я надіслав навіть кілька листів, можливо, Феррер би влаштував її в Мартіна, здається, він непоганий. На це не буде жаль грошей. Ну, бо з неї буде толк, не те, що з цього засранця Хав’єра, який нічим не годен зайнятися, знай лежить собі, як гробачок, як шмат жирного м’яса на блясі, у драглистих соках, не хочеться йому до мене приїхати, не хочеться перенести через Піренеї свою вгодовану дупу, а я, дідуган, мушу їздити туди-сюди, як молодий соколик, бо інакше не побачу свого чарівного Маріаніто. Так, наче вони ні на мить не можуть залишити свої справи, зрештою, які в них ще там справи, і приїхати до батька, що стоїть однією ногою в могилі. Але є Пташечка, і на Пташечку не шкода часу, я навіть показав її рисунки в Мадриді, всі професори Академії були в захваті й казали, що це як малий Рафаель у спідниці, як малий Менґс в атласі. Менґс у порівнянні з нею — шмаркач. Світ не бачив іще такого таланту. Тож ми сідаємо разом, я щось рисую на папірчику, а вона уважно копіює, а скільки ж у цьому працьовитості, скільки вміння, яка чудова лінія! Вона ще недосвідчена, це правда, але геній відчутний. Ґойя відчуває цього генія. Вона собі рисує, Леокадія порається в домі або виходить у місто, врешті-решт, жінка мусить отримувати щось від життя, ми у Франції, а не в Іспанії, я ж не триматиму її вдома на замку. Мала собі рисує, а я витягаю з шухляди пластинки зі слонової кості, фарби, тоненькі пензлі, й, дивлячись крізь збільшувальне скло, спочатку накладаю темну основу зі знятої з лампи кіптяви, а потім додаю кілька крапель води. Ох, які там світи, скільки там нуртує персонажів, духів, бажань — каліки, в’язні, пузаті карлики, старі відьми; я дивлюся крізь лупу й не можу надивуватися, скільки всього може відбуватися на такій маленькій пластинці, коли вона розчиняє сажу. А потім, трах-бах, я беруся за малювання. Якщо не вийде, а дедалі частіше не виходять, я безжально зішкрябую, бо знаю, що вода розчиняє чорноту в повній відповідності з ходом моїх думок — і одразу ж викликає щось краще. Щось болісніше.