Я так довго відмовлявся від подорожі до Бордо, що він сам, сучий син, приїхав. Так нібито на весну розхворівся, що отримав дозвіл на продовження лікування на водах. Мабуть, не на водах, а, наскільки я його знаю, біля бочки з бордоським вином. Спочатку він надіслав листа, підписаного двома лікарями, мовляв, страждає на затвердіння кишківника, пухлину в проміжності та параліч міхура і що зовсім не здатен подорожувати, а я мусив занести це до королівської канцелярії і вручити з кам’яним лицем, мов і не було нічого. Але як тільки він отримав продовження дозволу на рік, то одужав, немов чудесно зцілений усіма дванадцятьма апостолами, й упав нам на голову. Він начебто мусив подбати про призначення йому пенсії з королівської казни, але я вже знаю, що він приїхав тільки для того, щоби устромити носа в не свої справи, трохи розпустити пір’я, насолодитися — навіть не Мадридом, а собою в Мадриді — воркотати й загравати. Розповідав суцільні нісенітниці — про Людину-Скелета, про жінку-велетня, яку показували на ярмарку, ідеально пропорційну, але вищу на дві голови за пересічного чоловіка, про підозрілих типів із шоколадної крамниці, які не мають імен, а тільки прізвиська — Пастух, Доктор, Камізелька… А Маріано та Ґумерсінда слухали його як заворожені, ніби було що. Звичайно, він мусив також набазграти портрет Маріано, хоча вже ледве бачить — коли король прислав придворного живописця Лопеса, щоб той намалював портрет «знаменитого Ґойї», він погрожував, що зараз у відповідь намалює Лопеса. І нічого — артритні пальці, сліпе око. Навіть пензлі й палітру я мусив йому знайти. А як дійшло до діла, то Маріаніто він намалював за одним присідом, старий лис.
Про найважливіші речі з дідусем розмовляти було важко — не тому, що він не мав про них нічого сказати, навпаки, тому що найважливіші речі вимагають багатьох слів.
Батько ніколи не розумів нічого піднесеного; дідусь сказав мені — запитавши спочатку, чи вмію я берегти таємниці, — що для цього є наукове пояснення, яке він почув від якогось чоловіка, спеціаліста з хімії: це олив’яні білила, той дрібний пил зі шліфованих полотен, який завжди все покривав у майстерні. Він отруює тіло, повільно, але ефективно. Але, на його думку, фарби тут ні до чого, це марення лікарів, а від лікарів не можна очікувати нічого доброго. «Такий він уже є, — сказав він. — Безвольний, наче манекен, який підкидає на пледі зграя жінок. Немовби йому відрізали все, що вище, вгорі. Він їсть, сере, навіть тебе зробив, хоча, мабуть, без особливої охоти, тільки для годиться, але коли він мусить сягнути по щось піднесене, невловне, то в його руці не залишається нічого. Такий уже він народився».
У Бордо я бачив божевільню, рисував там, поки не стемніло: божевільних, що ридають на колінах, ревуть і сновигають у шалі по камері, вистромлюють голови крізь ґрати. У своїй нескінченній невинності вони нагадали мені двох інших божевільних минулого — але про це тихо. Якби хтось мене запитав, то я волів би сидіти там із ними і вслуховуватись у їхні крики, ніж балакати ні про що у вітальні Хав’єра; я не можу витримати розмов із цією порожньою шкаралупою, в якій не залишилося нічого живого.
Але коли я тільки повернувся до Франції, то засумував за ними всіма; коли западав у сон — це трапляється зі мною все частіше — я бачив їх так чітко, немовби вони сиділи навпроти мене. Шлю чергові листи — і щоразу якісь відмовки. Хоч я чітко пишу, що всі кошти проїзду покрию, вони не витратять на це жодного реала.
А іншим разом отак думаю собі: нетерплячий старий дідоро, куди поспішати, до Тиціана тобі ще залишилося так багато років!
Усе життя я багато читав, можливо, тільки це я по-справжньому добре вмів, і вмію читати між словами незгірш, ніж самі слова. Я знав, що наближається кінець, який доктор Арріета обіцяв багато років тому, — ось і настав кінець старому цапові.
А ось чергове капричо: на ліжку профіль дідугана в нічному ковпаку на порозі смерті — чорна фігура на тлі білих простирадел — молода коханка порпається у скринях. Він міг дозволити себе обманути, я — ні. Франція прислала нам для порятунку Сто Тисяч Синів Людовіка Святого, я послав до Франції Ґумерсінду для порятунку майна. Ми квити.