Із віком треба, мабуть, звикнути до дивацтв чужої старості; тим легше буде потім звикнути до дивацтв власної.
Ця картина мусила десь бути — і вона була, привезена з багатьма іншими на шлюб Маріано. Її забрали з Мадрида зовсім випадково, бо ж нікому не спало б на думку повісити її в кімнатах, через які ходитимуть весільні гості. Я пам’ятав, як він ховав її він мене, щоб я не побачив, чим займаються оті маленькі фігурки, і я пам’ятав, що він намалював її у двох однакових версіях, чого з ним ніколи не траплялось — я не переконаний, наскільки одна була точним відображенням другої, але знаю, що вони стояли поруч на двох мольбертах, а він сердився, що копіювання — це завдання для дурненьких дівчаток, а не для справжніх художників. Я також знаю, що одну він послав Сапатерові, а другу тримав до кінця життя у сховку, і навіть коли я успадкував усі картини під час поділу майна й робив опис, малюючи внизу хрестик і номер, оту одну-єдину він відклав з усієї купи вбік, тож вона до сьогоднішнього дня не фігурує в інвентарі.
Тепер, випорпавши її з якоїсь шафи, разом з іншими сценами, невідповідними для весільного дому, і розгорнувши сувій грубого брунатного полотна, я міг оглянути її детально, але досі нічого не розумів. Це був, як мені здається, дім божевільних, можливо, той сараґоський, у якому померли дядько і тітка Лусьєнтеси; можливо, відвідуючи їх молодим хлопцем, він надивився на ці типи, які багато років по тому намалював? Під висвітленою стіною, в якій високо маячить заґратоване вікно, крізь яке видно біле від спеки небо, роїться юрба напівголих чоловіків. Цього в шоломі з пір’ям і дерев’яним палашем цілує в руку окулярник із капюшоном на голові; той у короні і з ланцюгом, сплетеним, вочевидь, із витягнутого з матраців сіна, благословляє підданих; ближче, посередині, на землі, задом сидить іще один, він прикладає до голови бичачі роги — раз, удруге. Хтось інший стоїть навколішки і завзято молиться, хтось іще качається по долівці, щулиться й верещить. Мускулястий чоловік у трикутному капелюсі, який цілиться з неіснуючого дробовика, можливо, був солдатом, а можливо, мисливцем; одразу ж за ним — другий, згорблений, сідлає палицю-коня. Під колоною сидить чоловік, який, можливо, був колись шулером — за стрічку, що оповиває голову, він заклав карти, в руці тримає свічку чи берло і співає, співає із заплющеними очима.
Нічого з того я не розумів, не бачив жодного сліду, жодної стежки — аж раптом, загортаючи картину, щоб відкласти її до шафи, коли вже тримав у руці правий верхній ріг полотна, побачив, що скраєчку, у глибокій тіні, є ще дві фігури — двоє чоловіків. Один стоїть, широко розставивши ноги, напружений, повернутий задом, а другий навколішках перед ним, з чорною плямою голови під білою — а в темряві коричнево-бурою — плямою сорочки.
Я знав цих двох божевільних, я вже їх бачив нарисованими на марґінесах листів. Тепер той, що мав незайнятий рот, казав іншому: ми — божевільні.
XXXVI
Читачі
Нехай вас не введе в оману поважна довга борода й вистрижена тонзура: якщо це чернець, то він служить у чорних орденах, а аркуш, з якого він відчитує слова, вирвано не з требника, а з книги заклять і таємниць.
Жодну службу не слухали з таким завзяттям, як ці смолянисті слова, що викликали тривогу й огиду, але спивалися вони пожадливо: ці напівзаплющені очі, ці губи, що дрижать під вусами, червоні пульсуючі вуха, дрож, що пробігає під спітнілим полотном сорочки. Ось внутрішнє коло тих, що власною кров’ю скріпили присягу і були втаємничені в містерію — їхні широкі плечі ховають від натовпу карту й записані на ній знаки.