Коли поїзд підійшов до Кунцева, Безпалов спитав:
— А ви до Москви чи далі?
— Поки що до Москви, а там… — Гурєєв посміхнувся. — А там, куди накажуть. Наш брат сам маршрутів не вибирає.
«Говориш ти до ладу, в думці зауважив Безпалов, — а тільки я твій маршрут знаю…»
Та ось поїзд повільно вповз під дах Білоруського вокзалу і зупинився. Гурєєв не поспішав, сидів, спостерігаючи штовханину біля дверей. Безпалов підвівся.
— До побачення, попутнику.
— Щасливо! — Гурєєв махнув йому рукою.
Безпалов зійшов на перон і відразу ж побачив лейтенанта Весеніна в його засмальцьованій ватянці. Вони обмінялися поглядами. Очі Безпалова сказали: «Він у цьому вагоні». Очі Весеніна відповіли: «Ясно». Тепер невидимим супутником Гурєєва стане Весенін. Безпалов повільно пішов вздовж поїзда до виходу. На площі його чекала машина.
— Швидко в управління! — наказав він шоферу. Підійшовши до дверей свого кабінету, Безпалов почув, що там без угаву дзвонить телефон. Перенишпорив у всіх кишенях. Як на гріх, не міг знайти ключа від дверей. Нарешті згадав, що поклав його до задньої кишені. А телефон усе дзвонив і дзвонив. Хай їм біс, цим англійським замкам, ніколи ключ правильно не вставиш! А телефон дзвонить.
Безпалов увірвався до кабінету і схопив телефонну трубку:
— Слухаю.
— Доповідає Весенін. Біда, товаришу капітан.
— Що трапилось?
— Його взяв комендантський патруль.
— Як це взяв?
— Він переходив вокзальну площу, і там його зупинив патруль. Вони посадили його в машину і повезли.
Новина була такою несподіваною, що Безпалов першої хвилини не знав, що й сказати. Потім він наказав Весеніну негайно їхати в управління.
Туди к бісу! Провести величезну роботу, залучити до неї стільки людей і не передбачити такого випадку! Мабуть, у нього була якась помилка в документах, і патруль це помітив. Безпалов ладен був зараз вилаяти тих, хто робив ці документи, і тих, хто був у цьому пильному патрулі.
Круто повернувшись, він ступнув до столу і подзвонив Старкову.
— Доповідає Безпалов. Тільки що, уже в Москві, людину, яка нас цікавить, узяв комендантський патруль.
— За що? — після паузи спокійно спитав Старков.
— Поки що невідомо. Його взяли, посадили в машину і повезли.
— Так… — Старков мовчав. Безпалов чув його дихання. — Весенін з ним не контактувався?
— Ні.
— Де він?
— Їде в управління.
— Негайно пошліть його до військової комендатури, нехай обережно з'ясує, в чому там справа. Якщо без нашого втручання все там для нашого об'єкта мине благополучно, продовжуйте операцію за планом. Якщо ж становище об'єкта ускладниться, треба втрутитися, щоб його випустили. Але знати про наше втручання може лише комендант. Ясно вам?
— Ясно.
— Дійте.
Через десять хвилин Весенін уже був у військовій комендатурі.
У дворі комендатури кілька офіцерів під наглядом молоденького капітана безперервно марширували і, порівнявшись з ним, віддавали честь. Це було для них покаранням і навчанням, щоб надалі не забували на вулиці вітати старших званням. В одній з груп Весенін побачив Гурєєва. Він був цілком спокійний. Маршируючи, навіть посміхався.
Весенін зайшов до приміщення чергових офіцерів. Тут було повнісінько людей. Біля всіх трьох віконець — черги. Були тут і військові, і цивільні. Одні відмічали відрядження, інші з'ясовували адреси потрібних їм військових організацій або частин. Усі поспішали. Високий, уже літній, інтелігентний на вигляд чоловік, пригнувшись до віконечка, зніяковіло питав, де можна з'ясувати, чому він уже третій місяць не одержує листів від сина з фронту.
Марширування в дворі закінчилося. Порушники дисципліни попрямували в приміщення чергових офіцерів комендатури. Весенін став у хвіст найдовшої черги…
Не можна сказати, що знайомство з комендатурою принесло затриманим задоволення. Зайшовши до приймальні, всі вони із злими обличчями чекали молоденького капітана, який пішов кудись по їхні документи і речі. На обличчі Гурєєва помітно було не злість, а тривогу. Він переступав з ноги на ногу і, не зводячи очей, дивився на двері, за якими зник молоденький капітан.
Хвилин через п'ять увійшов капітан, несучи в одній руці два речові мішки, а в другій — цілу пачку документів.
— Чиє? — запитав він, трохи піднявши речові мішки.
— Оце мій, — промовив Гурєєв і взяв мішок.
Капітан, зазираючи в папірці, почав називати прізвища.
— Молодший лейтенант Сумбатов… Молодший лейтенант Курочкін… Лейтенант Закроєв…