— Здрастуй, Григорію Юхимовичу, — сказав він високим співучим голоском, подаючи через прилавок руку Бабакіну.
— Привіт, Єремеїч, як діла-дільця?
— Діла забуті, а займатися дільцями наче старий став.
— Зайди, Єремеїч, — тихо сказав Бабакін.
Єремеїч, ніби не чув запрошення, стояв, спершись грудьми на прилавок. Потім ліниво відштовхнувся руками і поволі пішов до входу в рундук.
Бабакін підсунув йому порожній ящик.
— Сідай.
— Дякую.
Єремеїч сів і почав роздивлятися розкладений на полицях товар.
— Не густо, не густо, — посміхнувся він.
— Те, що мені потрібно, я маю, — розсміявся Бабакін.
— Оце тут? — недовірливо спитав Єремеїч. — Не сміши ти мене, старого.
— Я ж тобі, Єремеїч, не раз казав: май голову на плечах, а зиск сам прийде.
— Що правда, то правда, — зітхнув Єремеїч і подивився на годинника-цибулину, якого витяг з-за пазухи. — Біжить час, спасу нема.
Бабакін мовби не зрозумів натяку. Зайнявся покупницею. Вона умовляла його зайти до неї додому подивитися самовар, який хотіла продати.
— Ні, мадам, у мене такого правила нема, щоб по домівках бігати, — відбивався Бабакін. — Принесіть або когось попросіть. Тут ми його оцінимо, і край.
— А може, ваша ціна мене не влаштує, а тягати самовар туди й назад, думаєте, легко?
— Більше нічим не можу допомогти, шановна.
— Хоч приблизну ціну скажіть… Самовар срібний, медальний, на двадцять п'ять склянок, у вигляді кулі на гнутих ніжках.
Бабакін розсміявся.
— Циган поза очі коня купив, а він козою обернувся.
Жінка ображено стиснула губи й пішла.
Бабакін сів рядом з Єремеїчем на ящик і приступив до справи.
— Ти недавно цікавився біржею. Так от, щодо біржі поки що нічого не скажу, але є чоловік, який має долари, а що він за них хоче — не знаю, здається, камінці. Так я зрозумів його натяк.
— Хто такий? — пожвавішав Єремеїч. — Тутешній?
— Та звідки в тутешніх долари? Із Заходу звідкілясь, але росіянин. А може, поляк.
— А сам чому долари не береш? — примружившись, спитав Єремеїч.
— Віддаю перевагу золотцю.
— Ну і дурний. Долар — він, що в світі не скоїться, завжди на ребрі стоїть, а золотце — воно — вагу має і пробу, і на нього коли попит, а коли й самий тільки клопіт.
— А чого ж тоді цей тип долари продає? Виходить, камінці краще?
Єремеїч поблажливо усміхнувся.
— Ти, любий друже, я бачу, дієш наосліп, а не як фахівець. — Він помовчав і заговорив тоном лектора, причому було видно, що йому приємно навіть говорити про це. — Долар завжди стоїть на ребрі — це факт. І з ним ніякої фантазії статися не може. А камінці, любий мій, вони не тільки блиском виграють, вони самі грати можуть. Звичайно, у нашому місті для них ніякої гри нема. Ти кажеш, що той чоловік із Заходу, а там зовсім інша справа. Якщо він, скажімо, з польських районів, то там камінець грає скільки завгодно. Там діє не камінчик, а мода і жіночі примхи і фанаберія. І тоді починає вигравати всіма бліками ціна камінчика. От тобі, шановний, і зиск: тут у нас взяти каміні без будь-якої гри в ціні, а там пустити їх в усьому блиску. А з доларом, хоч він і твердий, такої гри і блиску не буває.
— А чого ж ти сам не пустиш камінці на блиск?
— Якби знав дорогу на Захід, пустив би, — прорік Єремеїч. — А потім ще має значення вдача ділка. Долар любить ділка спокійного, котрий свої нерви береже, як гроші. Але завжди були й такі — з фантазією в голові, що люблять пограти на власних нервах. Такому нічого, крім камінців, не треба. І зауважу: ділами вони орудували мільйонними. Прогоряли іншим разом страшенно, але риск їхній завжди добре оплачувався.
— Цей, мабуть, якраз такий і є,— роздумуючи, сказав Бабакін і, мовби стрепенувшись, пожвавився. — Спасибі, Єремеїч, за урок. Тепер я, мабуть, з цим типом побалакаю. А то я, дурний, думав: нащо людині камінці, коли в неї є долари? — Бабакін спантеличено похитав головою. — Скажи, будь ласка, цінна наука!