На кожного прийнятого до школи агента Рудін складав словесний портрет і коротку характеристику. Він передавав ці відомості Бабакіну, той переправляв їх Маркову, а потім їх одержувала Москва. Але Рудін розумів, що Москва чекає від нього більшого. Він вдавався до всього, щоб проникнути в неприступну таємницю «Сатурна» і знати не тільки в обличчя й імена агентів, але і те, коли, куди, з якою метою їх закидають у радянський тил. Одних ближче до цієї мети він не став. Марков мав рацію: з початком тотальної підготовки агентів обстановка в «Сатурні» для Рудіна стала сприятливішою. Поспіх завжди у конфлікті з пильністю і навіть з простою обережністю. І все ж недурні люди, видно, розробляли систему секретності найважливіших таємниць «Сатурна».
— Для розвідника терпіння — зброя, — говорив собі Рудін, але ця істина не тішила його.
…Цей весняний ранок почався для Рудіна, як завжди. Коли він увійшов до свого службового кабінету, на столі вже лежав список військовополонених, з якими він повинен сьогодні розмовляти. Список був довгий. Глянувши на нього, Рудін зітхнув і сів за стіл. На кнопці дзвінка в комендатуру весело сяяв сонячний зайчик, а натисни її — і почнеться важка брудна робота.
Конвойний привів юнака років двадцяти трьох. Перше, що вразило Рудіна, — зовнішній вигляд юнака. Він був дуже вродливий: Хоч заяложена військова гімнастьорка на ньому стовбурчилася, штани були подерті на колінах і замість чобіт сіріли опорки, але все це на ньому виглядало не жалюгідним, не бридким. І сам він весь був підтягнутий і спокійно зосереджений. Частіше сюди приводили людей із згаслими очима. Поки полонений сідав на стілець, Рудін добре розгледів його. Смагляво-матовий колір його обличчя свідчив, що полонений — житель півдня: грузин або вірменин. Чорночубий, чорнобровий, над верхньою, ледь підсмикнутою вгору губою — чорні вусики, а очі несподівано голубі, з сталевим полиском. Він дивився на Рудіна сміливо і навіть з цікавістю.
Рудін глянув на довідку і спитав:
— Каждан?
— Так точно, — одразу відповів полонений. — А ще точніше — Кажданян, я вірменин… — сказав він без найменшого акценту. — Народився і жив у Ленінграді. Батько — робітник, мати домашня господарка. Вчився на третьому курсі кораблебудівного інституту. На фронт пішов добровільно в перші дні війни. Ні в партії, ні в комсомолі не перебував. В армії служив у розвідці. В полон попав під час нічного пошуку «язика». Був контужений міною й опритомнів уже в німецькому бліндажі.
Розмова розгорталася нормально, він підтвердив решту даних довідки. Але з самого початку у Рудіна виник подив, чому цей хлопець погодився стати агентом. У характеристиці було сказано: «Добровільно виявив бажання працювати в німецькій розвідці».
— Це правда? — спитав Рудін.
Каждан знизав плечима і не відповів.
— Я питаю: ви дали згоду працювати з нами?
— Взагалі — так.
— Що означає — взагалі?
— Те і означає,— відповів він з викликом.
— Ви уявляєте, яка у вас буде робота?
— Теж у дуже загальних рисах. — Каждан ледь помітно усміхнувся. — Прошу вас уточнити.
— Ви пройдете курс спеціального навчання і потім з літака або через фронт будете закинуті в радянський тил. Там ви діятимете як наш агент. Зрозуміло?
— В чому полягатимуть мої обов'язки?
— Ви будете надсилати нам інформацію.
— Яку?
— Корисну для Німеччини.
— І шкідливу для моїх співвітчизників?
— Природно.
Рудін пильно подивився на Каждана, відчув, що за запитанням хлопця прихована не наївність, а щось інше, їхні погляди зустрілись. Голубі очі Каждана набули стального відтінку. Він відкинувся на стільці, ніби хотів краще роздивитися Рудіна.