— Брешеш.
— Їй-богу, правду кажу!
— Брешеш, — розсміявся Савушкін.
— Ні, не брешу, — уперто сказав хлопчина, а сам усміхнувся.
— Ex ти, конспіратор! Як звати?
— Олексій.
Савушкін спитав, як йому ближче вийти на Оршу; Олексій почав пояснювати, раптом замовк на півслові і подивився в напрямі села.
— Що ти там побачив? спитав Савушкін.
— Тихо! — наказав хлопець, не відриваючи погляду під села. — Так і є, поліцай на велосипеді котить. Ну, бувай здоров, мені треба тікати.
Хлопчина схопився і пригнувшись побіг кущами в ліс.
Так, це їхав Никанор Решетов, прямуючи на побачення з Савушкіним.
Велосипедист наближався. Савушкін уже бачив точно, що це Решетов, бачив автомат, що теліпався в нього на грудях. «Як же тепер бути? Хлопчина ж десь поблизу…»
Савушкін підвівся, вибіг на дорогу й пішов назустріч велосипедисту. Було видно, що Решетов його помітив. Він перестав крутити педалі й повільно їхав, оглядаючись на всі боки.
Вони зійшлися біля містка. Решетов зіскочив з велосипеда.
— Що сталося?
— Нічого страшного… — Савушкін розповів про хлопчину.
Решетов усміхнувся в жовті, прокурені вуса:
— Не косоокий він трохи?
— Косоокий.
— Значить, Альошка Мухін — партизанський розвідник. Цей босяк мені коштує нервів. Він уже не раз пропонував командирові загону ліквідувати мене. Той забороняє, а чому — пояснити не може. — Решетов подивився на ліс— От чорт клятий, він же десь тут ховається. Що ж робити? — Він подумав і сказав: — Доведеться зробити так: я тебе затримав і веду до села Зиково, он туди, а дорогою поговоримо. Ходімо.
Савушкін сходив по донесення і передав його Решетову. Розмовляти їм, власне, ні про що було, вони могли вже і розійтись, але Савушкін бачив, що Решетов чимсь пригнічений.
— Пройдімося все-таки, — сказав Решетов. — На випадок, якщо Альошка за нами стежить.
І вони пішли прямо через поле, віддаляючись од лісу. Савушкін ішов на крок попереду, як належало йти людині, яку веде поліцай.
— Ти мою довоєнну історію з лісником знаєш? — спитав Решетов.
— Знаю.
— А тепер так закрутилася в мене з ним вірьовочка, що не знаю, як її і розкрутити. Звела нас доля знову. Він, значить, поліцай і підо мною ходить. Я думав, раз він при Радянській владі був такий законник, що за суху берізку запроторив мене в тюрму, значить, душа в нього радянська. А виявився наволоччю з наволочі. Рветься як вовк, людей наших губить. Що не день, приходить до мене з доносом. Адже він, гад, багато знає про всіх у цій окрузі. Старається, розумієш, і при цьому все нагадує мені про берізку і своє старання пояснює так, ніби він хоче мені догодити й заслужити моє прощення. Загалом по всіх статтях треба його ліквідувати до бісової бабусі, а як це зробити, не збагну.
— Пристрелити віч-на-віч, і справі кінець, — сказав Савушкін.
— Командир загону теж такої думки, але я проти. Виходить, ніби я помщуся йому, що він радянські закони оберігав.
Савушкін здивовано глянув на Решетова й сказав:
— То хай його стратять партизани.
— Вони давно вже полюють на нього, так він від них, як сонце від місяця ховається. Ну ніяк вони його защучити не можуть. В тому-то й справа. Я думав, що ти його приголубиш, гада, а я тобі його, куди треба, приведу,
— Мені не можна, — сказав Савушкін. — Мені навідріз заборонено встрявати в такі справи, а то я б залюбки.
Деякий час вони йшли мовчки.
— Гаразд, давай розходитися… — раптом сказав Решетов, спинившись. Він важко зітхнув. — Доведеться мені ліквідувати його самому. Проти душі піти. Іншого способу, видно, не знайду. Ти свідок, що помсти за березу я не хотів, не думав навіть. Гаразд, так і зроблю. Ну, бувай!
Уже стемніло, коли Савушкін на мотоциклі повертався назад. Всю дорогу він не міг позбутися думки про свого зв'язкового. Золота, чесна людина! І як свято такі люди бережуть свою чистоту в тому пеклі, де їм доводиться тепер жити!..
Розділ 36
Хоч тепер добру половину зв'язку Марков здійснював не по радіо, роботи у Галі Громової не зменшилось. Навпаки. Сама не виходячи в ефір, вона повинна була по десять-дванадцять годин на добу слухати інші рації, приймати й записувати радіограми, адресовані Маркову. А коли треба було за розкладом, сама виходила в ефір. Для цього вона з передавачем ішла щоразу на нове резервне місце, а найближче з них було за сім кілометрів під бази. Бували дні, іноді й підряд, коли спати їй доводилось уривцем і не більше двох-трьох годин. Марков бачив, як вона схудла, як загострилися риси її обличчя, розумів, що треба дати їй перепочинок, і навіть подумував чи не викликати другого радиста. Але коли б він сказав про це Галі, вона б страшенно образилась і розцінила б це як звинувачення її в тому, що вона не справляється з обов'язками. І Марков до часу мовчав, намагаючись тільки по можливості полегшити їй роботу.