— Ти чого це? — звернувся до нього Марков. — Не бажаєш сидіти з нами за одним столом?
Коля схопився, виструнчився:
— Дозвольте, товаришу підполковник, сісти вечеряти?
— Сідай,
Марков позирав на Галю: ні, вона була такою, як завжди.
Після вечері Галя вийшла із землянки на повітря. Підвівся слідом за нею і Коля.
— Сиди, — наказав йому Марков.
Хлопчина сів і, дивлячись в очі Маркову, чекав.
— Мало того, що ти порушив мій наказ, ти ще й погано намалював Галю, — глузливо сказав Марков.
— Це був мій найкращій малюнок, — відповів Коля.
— Найкращий? — спитав Марков. — Де ж це ти побачив таку Галю? На твоєму портреті вона тільки що не заплаче.
— Ви ж не знаєте, товаришу підполковник.
— Чого я не знаю?
— Не знаєте, товаришу підполковник, — трохи тихіше вперто повторив Коля.
— Галю я не знаю? Ну, брат…
— Ви ж не знаєте, товаришу підполковник, яка вона буває, коли думає про своє. А я бачив.
— Он як!
— Її ж у Москві обдурив один тип. Підло обдурив! — вирвалось у Колі, і він миттю зрозумів, що сказав зайве.
— Звідки ти це знаєш?
— Вона мені сама розказала, — не зразу відповів Коля і, густо почервонівши, додав: — По секрету.
— Добре ж ти бережеш секрети, — посміхнуся Марков.
— Я і тут вчинив погано, товаришу підполковник.
— Ну от що. Про цю нашу розмову не повинен знати ніхто. І в першу чергу Галя. Це тобі мій наказ. Зрозумів? — суворо промовив Марков.
— Зрозуміло.
— А той наказ, про малювання, був незрозумілий?
Коля опустив голову.
— Товаришу підполковник… — тихо сказав він. — Вона ж мені як рідна сестра. Я не міг зразу подерти.
— Гаразд. Іди… Поклич до мене Будницького.
— Єсть покликати Будницького! — Коля кулею вилетів із землянки.
Прийшов Будницький, і Марков довго обмірковував з ним план переходу в місто. Коли все було вирішено, Марков раптом спитав:
— Як бути з Колею? Беремо його?
Будницький довго мовчав, потім сказав:
— З одного боку, мати такого хлопчину в місті — велике діло, особливо на зв'язку. На вигляд зовсім хлопчик, до нього не буде ніякої підозри. А, з іншого боку… Рискувати страшно, краще б переправити його в безпечне місце..
— Ну і порадник же ви! — посміхнувся Марков. — З одного боку — так, з іншого боку — ні.
— Люблю я його дуже, — тихо сказав Будницький і почервонів. — Дивлюсь на нього як на братика свого меншого, що в Чувашії зостався…
— Гаразд, вирішимо, — сказав Марков. — Завтра я йду на зустріч з товаришем Олексієм. Підготуйте групу супроводження.
— Мені з вами йти?
— Хоч це самі вирішіть, — розсміявся Марков.
Цього разу зустріч Маркова з товаришем Олексієм повинна була відбутися на лісовій базі партизанського з'єднання, недавно створеного з чотирьох партизанських загонів. Тимчасово підпільний обком розташувався там.
Ця зустріч зовсім не була схожа на ту, першу. В усьому почувалася спокійна впевненість людей, які відчули силу, чудово знають обстановку і навчились не тільки пристосовуватися до неї, а й розпоряджатися нею. Підпільний обком мав своїх вірних людей не тільки в містах, а й по всій окрузі. Вони були і на всьому шляху Маркова до місця зустрічі.
Особливо схвилювало Маркова знайомство з однією жінкою. Вона чекала його групу біля мосту через мілку, звивисту на лугах річечку. Партизан, що супроводив їх до цього місця, сказав:
— Тут я вас передаю Ганні Сергіївні. В цих місцях вона головна людина. Ото жінка! На коліна перед нею можна стати без будь-якого для себе приниження. Чоловік її був головою колгоспу. Розстріляли в неї на очах ще минулого літа. Була в них дитина років п'яти чи шести, гралася на вулиці. Так п'яний німецький водій танкетки розчавив її. І це вона теж бачила. Тепер стала тут нашою опорою. Мало того, організувала жінок трьох навколишніх сіл. Велика сила вийшла. Німець тут спокійно не дише…
Ганна Сергіївна сиділа на поваленому дереві біля містка. Побачивши людей, що наближалися, вона поважно підвелася й пішла назустріч. Вітаючись з Марковим, сказала:
— Ганна… Коли хочете — Ганна Сергіївна.
Потім вона йшла поряд з Марковим, і він спідлоба милувався її вродливим російським обличчям, облямованим пшеничними косами. Вираз її обличчя був суворий і зосереджений. «Її профіль проситься на медаль, — подумав Марков. — Адже буде колись відлита така медаль: «Самовідданій російській жінці — героїні свого народу».