— Щодо групи бійців, яку я беру з собою, — вів далі Марков, — становище полегшується тим, що в одного з бійців у місті живе сестра, вона має будиночок на околиці. Брат уже навідувався до неї, каже, все в порядку. Там спокійно можна залишити кількох чоловік.
— Ми повинні перевірити самі…— Записавши адресу, товариш Олексій спитав: — Який строк ви собі призначили для переходу?
— Протягом місяця, — відповів Марков, хоч до цього думав про коротший термін.
— Ну що ж, за місяць ми встигнемо, — щось обдумуючи, сказав товариш Олексій.
— А раніше не вийде? — не втерпів Марков.
— Діяти навмання і напролом ми могли, коли тільки починалася боротьба. А тепер зобов'язані діяти тільки напевно. Місяць, не менше, і тоді ми повністю відповідаємо за ваш перехід до міста.
Обміркувавши деталі переходу, вони заговорили про інше.
— Дуже мене непокоїть гестапівська обробка міської молоді,— сказав товариш Олексій. — Ми вдячні вашим товаришам за передачу нам адрес бойових і надійних хлопців. Вони вже діють за нашими вказівками. Але загроза утворення з хлопців карального загону не усунута. За нашими даними, майже сотня хлопців попала в це діло.
— Кравцову наказано зробити все, щоб зірвати цю витівку гестапо, — сказав Марков.
— Викопати такий наказ нелегко… — Товариш Олексій помовчав і спитав: — Ви знаєте, що поблизу міста розташувався штаб і підсобні господарства генерал-зрадника Власова?
— Знаю.
— Часом вашої людини там нема?
— Є. Тільки недавно направили.
— Він такий рудуватий хлопець? — спитав товариш Олексій.
— Так, — відповів Марков, розуміючи, що мова йде про Добриніна.
— Значить, правильно. Я теж послав туди своїх людей. І вони натрапили на вашого хлопця. Чомусь вони одразу догадалися, що він від вас. Це мене стривожило. Порадьте йому поводитись обережніше.
— Добре. Дякую, — неуважно промовив Марков і спитав: — А може, відкликати його звідти, щоб він не заважав вашим?
— Не треба. Справа в тому, що моїм людям закріпитися там не пощастило, а ваш нібито приріс. Хай тільки обережніше діє. — Товариш Олексій подивився на годинника. — Ну, а сьогодні у нас велике свято. Приймаємо перший літак з Великої землі. Ходімте зустрінемо.
Посадочна площадка була приготовлена на лузі, що прилягав до лісу. З непроглядної темряви час від часу з'являлись якісь люди, котрі, впізнавши товариша Олексія, віталися з ним і зникали.
— Привіт товаришеві Олексію! — перед ними виріс бородатий дядько велетенського зросту.
— А-а! Начальник аеродрому. — Товариш Олексій подав йому руку. — Здоров! Як справи?
— Порядок! Вогнища розкладені, перебувають у хвилинній готовності. Пости спостереження на місці.
— Охорону виставили?
— Миша не пролізе.
— Миша — добре, а німець? — розсміявся товариш Олексій. — Поранені де?
— Он там, у кущах.
Секретар обкому й Марков підійшли до поранених. У темряві біліли бинти пов'язок.
— Як настрій, товариші?
— Поганий, — почулася відповідь з-під куща, — Навіщо нас відправляють? Ну хто важкий — гаразд. А ми ж через тиждень-два на операцію пішли б.
— Вирок медицини остаточний і оскарженню не підлягає,— пожартував товариш Олексій.
Ніколи в житті Марков не слухав гулу літаків з таким хвилюванням, як цієї ночі. Адже то був не просто літак, а сама Велика земля, сама Москва, сама Росія. Літак, різко знижуючись, пролетів далі на захід. Ту ж мить зметнулося полум'я вогнищ. Зробивши коло, літак пішов на посадку. На кінцях його крил засвітились кольорові зірочки. Вони рухались серед зір літнього неба і були все нижче і все ближче.
Прокотившись лугом, літак спинився. З усіх боків до нього збігались люди. Коли підійшли товариш Олексій і Марков, партизани качали льотчика. Його підкидали, неголосно вигукуючи:
— Ура!
— Москва!
— Досить! — благав льотчик.
Поки розвантажували літак, з льотчиком розмовляли товариш Олексій і Марков.
— Як там Москва? — спитав Марков.
— Нормально, — відповів льотчик, зовсім молодий хлопець з настовбурченим чубом.
— Дуже її зруйнували? — спитав секретар обкому.
— Хто це вам сказав?
— Німці патякали.
— Їх тільки послухати! — розсміявся льотчик. — Я в Москві мало не щодня і тільки раз бачив, як бомба впала. А будинок «Известий», знаєте, на площі Пушкіна?
— І будинку цього нема? — спитав Марков, раптом ясно уявивши собі цю сіру прямокутну будівлю.
— Чому нема? Тільки один ріг ушкоджено.
— Через фронт летіли благополучно?
— Нормально.