— Розумію, — повільно сказав Зомбах.
Канаріс дивився на нього і думав: «Нічогісінько, ви, дорогий Пауль, не розумієте. Ви дуже хороший працівник, але поганий політик. Якби ви розуміли, ви б збагнули, що все, про що я вам сказав, викликається зовсім іншою необхідністю. Вся справа в тому, що, коли ми програємо битву під Сталінградом, невідомо, чи зможемо ми після цього хоч що-небудь виграти в самій Росії. Війна затягнеться, стане непосильною для Німеччини, тоді фюрер не буде таким ліберальним, як після Москви. І, зважаючи на це і тільки на це, тактично вигідним стає об'єднання наших зусиль з відомством Гіммлера. Тоді і відповідальність буде на двох…»
Думаючи так, Канаріс раптом перехопив напружений, втуплений у нього погляд Зомбаха. «А може, він усе розуміє, але не хоче цього показати? — подумав він. — Чи не хоче передчасно розкривати свої карти навіть переді мною?»
— Як усе це виглядатиме практично? — спитав Зомбах.
— Поки що ніяк. Але ви, приміром, у розмові з Мюллером, до слова, цю мою ідею повідомте. У запитальній формі я йому її вже виклав. Ви можете сказати, що про це я радився з вами. Скажіть, що вам ця ідея подобається.
— Вона мені не подобається, — сказав Зомбах.
— Пауль, — докірливо сказав Канаріс, — ми з вами розвідники, хитрощі — наша зброя. Навіщо вам треба, щоб хтось цікавився паперами у вашому письмовому столі? Адже це питання мікротактики. А головна мета у вас і в мене одна — зробити все для перемоги рейху. А коли в Берліні я тому ж Кальтенбрунеру, а ви тут Мюллеру дамо зрозуміти, що їхня таємна метушня не що інше, як спроба поповзом просунутись у широко розчинені двері, ми примусимо їх відмовитись од такої тактики. Вони ж люди розумні. Адже все так просто: ми не повинні заважати один одному.
— Це я розумію, — сказав Зомбах.
— А коли обстановка вимагатиме об'єднання наших зусиль, ми це зробимо, — скінчив Канаріс.
Обмірковуючи згодом свою розмову з Зомбахом, Канаріс у думках хвалив себе за те, що не відкрив йому всіх своїх карт: полковник все-таки тонкощів ситуації до кінця не розуміє і не зрозуміє…
Увечері адмірал провів нараду з відповідальними співробітниками «Сатурна». Лишився нею задоволений. Завдання тотального закидання агентури в зону Москви вирішувалось непогано. Він здивувався, дізнавшись, яка кількість агентів пройшла через «Сатурн» за останні місяці. Навіть трохи засумнівався. Після наради він попросив Зомбаха представити йому кого-небудь, хто в апараті «Сатурна» відбирає агентів.
Зомбах викликав Рудіна, попередивши Канаріса, хто він, звідки взявся, і атестувавши його як найздібнішого працівника.
Рудіну не сказали, хто хоче з ним розмовляти, але, як тільки він зайшов до кабінету і побачив край вікна невисоку людину з великою сивою головою, він зразу впізнав, хто це, і весь внутрішньо мобілізувався. Проте страху не відчував.
— Пане Крамер, хоч ви по крові німець, — Канаріс зробив паузу, пильно дивлячись на Рудіна, — все ж, якщо розглядати вас діалектично, — адмірал усміхнувся, — ви більше росіянин. Чого ви посміхаєтесь?
— Я мимохіть пригадав, — відказав Рудін, — що в моєму, блаженної пам'яті, партизанському загоні мені щодня нагадували, що я німець, і звали мене Півфріц.
Канаріс засміявся.
— Півфріц? Це дуже точно.
— Але образливо, — зауважив Рудін.
— Що образливо? — швидко спитав Канаріс— Що півфріц? А не повний? Чи що не повний Іван?
— Коротка відповідь нічого вам не пояснить, — відказав Рудін. — А заглиблюватись у психологічний самоаналіз я не вважаю за можливе, цінуючи ваш час.
— І все-таки мені надзвичайно цікаво, навіть важливо знати, як влаштована ваша душа півнімця з Країни Рад. — Канаріс, доброзичливо посміхаючись, дивився на Рудіна своїми, чорними блискучими очима, але Рудін усім єством своїм відчував, яка серйозна і відповідальна для нього ця розмова.
Помовчавши, Рудін почав твердо і з ледь помітною злістю в голосі:
— Я приблизно догадуюсь, що вас найбільше цікавить, і скажу прямо: ще з інститутської лави я відчував, як мені не довіряють через те, що я німець. Після інституту я зіткнувся з тим, що графа «Національність» в анкеті закриває переді мною двері до роботи, яка мене цікавила. Словом, коли б моє радянське життя не нагадувало мені так настирливо, що я не росіянин, навряд чи я зараз мав би честь розмовляти з вами.
Канаріс, примруживши очі, на мить задумався і сказав:
— Це я розумію.
— Ну, а коли починається така подія, як ця війна, — вів далі Рудін, — і коли твоє місце в цій події, просто кажучи, ставить тебе перед лицем смерті, якщо ти хоч трішечки людина, ти не можеш не опинитися перед запитанням: те, за що ти йдеш помирати, справді твоє єдине, священне, без чого ти не можеш жити? Коли переді мною постала необхідність відповісти собі на це запитання, я не міг відповісти на нього ствердно. Станьте на моє місце. Мене, як усіх, навіть не беруть в армію — німець. Але мене все-таки мобілізують і посилають до партизанів, і знову тому, що я німець і знаю мову. А в партизанському загоні я потрапляю в середовище людей, котрих дратувало в мені все: і те, що я з освітою, і те, що я розмовляю по-німецькому, і, звісно ж, те, що я німець. Ви б почули, як вони вимовляли оце моє прізвисько: Півфріц! Ніби плювали в обличчя. А я ж мав нарівно з ними ділити всі знегоди партизанського життя.