Розповіли ми йому всю нашу історію, показали зошит із записом бойових дій. Зошит він похвалив, сказав «молодці» і процитував Леніна, що соціалізм — це облік. І тут же наказав, щоб ми складали щотижневі рапортички, і навіть вручив нам форму — як годиться, надруковану в друкарні. Дивимось ми на цю форму, на нього, слухаємо його суворий голос, а в душі у нас прямо музика грає. Ну, думаємо, тепер усе гаразд. Почастували ми його по-царськи. Хорошим чоловіком виявився. Ходить, розумієш, лісами і облік налагоджує. Виявляється, він і до війни в обкомі партії теж на обліку кадрів сидів. Так от після цієї ревізії ми остаточно і безповоротно повірили в нашу перемогу…
Рудін слухав розповідь бороданів, дивився на них — веселих, упевнених, — і на серці йому ставало спокійніше, і все, що трапилося з ним за останню добу і ще недавно здавалося винятковим, ставало в один ряд із ділами і труднощами цих людей, і почуття бойового товариства, що народжувалося з цього, ніби включало його і його справу в загальну героїчну боротьбу народу. Ось чому, коли Нагорний раптом запитав у Рудіна, що він тут у тилу робить, Рудін зніяковів, не знайшов, що відповісти, а потім зовсім щиро сказав:
— Нічого особливого, але я про свою роботу просто не маю права говорити. Не ображайтесь!
Бородані не образилися.
Вже після півночі було одержано дві радіограми від товариша Олексія.
Одна — для Рудіна. Він прочитав:
«Водночас командир загону одержить відповідні вказівки. Далі йде текст, який ми одержали від Маркова для вас: «Продовжуйте вихід на ціль. Версію появи придумайте самі. Особливо ретельно обміркуйте пояснення своєї втечі з ешелону. Раді, що щасливо вийшли із ускладнення. Всі бажаємо вам успіху. Марков».
У радіограмі на ім'я Нагорного говорилося, що необхідно виділити людину, яка б безпечним шляхом провела Рудіна до міста.
— Коли підете? — запитав Нагорний.
— Зараз, — відповів Рудін.
Вони йшли лісом. Попереду швидкою стрибкуватою ходою прямував Ваня Козляк — найкращий розвідник загону, ще зовсім хлопчак, маленький на зріст. Усім своїм виглядом він скидався на сільського школяра-шибеника.
— Шкода, що дощ перестав, — обернувшись, на ходу мовив Козляк.
— Чому? — механічно запитав Рудін, який у цей час обдумував версію своєї нової появи поблизу міста.
— Фріц — він дощу не любить. Він тоді з хати лише до вітру вилазить, — балакуче почав пояснювати Козляк і розсміявся. — У мене смішна оказія з фріцами вийшла позавчора. Пішов я…
— Стривай, — перебив його Рудін. — Мені треба обдумати свої справи.
Більше Козляк за всю дорогу до міста не промовив і слова. Тільки вранці, коли, перетинаючи шосе, він побіг, а Рудін трохи відстав од нього, парубчак оглянувся і. недобре прищурившись, беззвучно ворухнув губами. Рудін зрозумів, що він лається, і слухняно наддав кроку.
До міста лишалося не більше двох кілометрів, його вже було добре видно. Козляк зупинився так несподівано, що Рудін наткнувся на нього.
— Значить, так… — мовив Козляк, дивлячись на місто. — Бачите дзвіницю із збитою банею? Це самий центр міста. А головна вулиця, яка йде через усе місто, починається он там, де два окремих будинки. Найкраще — звідти у місто і зайти. Дорога туди йде ген за тими кущами. Фріц на захід дивиться спокійно, він, дурень, думає, що на заході його Німеччина, а не ми. Так що звідси ввійти до міста краще. Далі: порівняєтесь із стадіоном і беріть ліворуч вздовж стадіону. Закінчиться стадіон — і одразу праворуч базар. Поштовхайтесь там по базару, а потім ідіть, куди вам треба. Я завжди на діло йду від базару. Фріц дурень, думає, якщо людина йде з базару, значить вона мирна. Все зрозуміло?
— Цілком, — посміхнувся Рудін. — Спасибі тобі.
— Ні за що дякувати, — сухо обізвався Козляк, круто повернувся і пішов назад, висвистуючи «Мельника» Шуберта — улюблену пісеньку вчителів співів у школах. Видно, що не забув партизанський розвідник своєї школи…
Рудін зробив так, як радив Ваня Козляк: ввійшов до міста з заходу, пройшов до стадіону, звернув ліворуч і незабаром опинився на базарі. Зустрічні німці не звертали на нього ніякісінької уваги. А тим часом Рудіну хотілося, щоб вони були до нього уважніші і, може, навіть затримали його. За вигаданою ним версією це було б краще. Але всі німці були заклопотані якимись своїми справами.
День був хоч і сонячний, але холодний, залізні дахи будинків вибілила паморозь, тьмяно блищали замерзлі калюжі. На півночі небо було темно-свинцевого кольору і віщувало уже не дощ, а сніг.
Рудін вирішив: якщо він на базарі знайде Бабакіна, то зробить так, щоб той його лише побачив. Підходити до нього він не буде.