Базар був людний, але виглядав дуже дивно. Тут не було знайомої всім безглуздої і нервозної метушні, і на ньому вешталося більше чоловіків, а не жінок, як звичайно. Ці чоловіки стояли, тримаючи в руках сякий-такий товар: хто старе пальто, хто зношені валянки, хто що. Один похмурий дядько в чорному капелюсі тримав у витягнутій руці начищений мідний свічник. Він стояв наче в церкві — урочисто і водночас благально. Сонце весело вигравало на його химерному товарі.
Рудін знав, що Бабакін повинен вести на базарі комісійну торгівлю. Сховавшись за спиною чоловіка, який продавав покришене на маленькі скибочки сало, Рудін почав оглядати базар і незабаром побачив Бабакіна. Той стояв біля відчиненого ларка, жваво розмовляючи з інвалідом на саморобній дерев'яній культяпці. Бабакін був у добрячому темно-сірому пальті і оленячій шапці. На ногах — чоботи в калошах, обличчя старанно поголене, вуса й борода акуратно підстрижені. Розмовляючи, він час від часу поважним жестом підправляв пальцем вуса. Рудін підійшов ближче і зупинився кроків за три, не спускаючи очей з товариша.
Їхні погляди зустрілися. Рука Бабакіна, піднята до вусів, на мить завмерла, але більше він нічим не подав у знаки, що впізнав Рудіна, і далі собі розмовляв з інвалідом. Рудін ледь помітно всміхнувся йому.
Бабакін, видно, думав, що Рудін хоче до нього підійти, і почав прощатися з інвалідом. Коли той зашкутильгав геть, Бабакін пройшов у ятку і став там, спершись ліктем на прилавок. Він повільно дивився на Рудіна. Знову їхні погляди зустрілися. Рудін ледь помітно хитнув головою, повернувся і пішов до базарних воріт. І знову на нього найшло заспокійливе відчуття його належності до великого бойового товариства.
Рудін ішов до центру міста неквапливою ходою людини, яка цікавиться всім, що бачить. Він постояв біля німецького солдата, який підкачував колесо свого мотоцикла. Потім пішов далі, старанно вибираючи німця, до якого звернеться із своїм підготовленим запитанням.
Назустріч йому повільно йшов офіцер у шкіряному довгому пальті. Він, мабуть, прогулювався, і в нього був хороший настрій. Блукаючи поперед себе неуважним поглядом, він задумливо посміхався. Побачивши Рудіна, що зупинився перед ним, офіцер здригнувся і навіть ступив крок убік; очі стали настороженими, праву руку він засунув у кишеню пальта.
— Що вам треба? — запитав він по-німецьки.
— Пробачте, будь ласка, — теж по-німецьки заговорив Рудін. — Чи не скажете мені, де тут військова комендатура?
Офіцер уважно і навіть з цікавістю подивився на Рудіна і відповів:
— Центральна площа, точно навпроти церкви.
— Дякую, пробачте, — шанобливо посторонився Рудін і навіть зійшов з тротуару.
Біля комендатури стояло кілька легкових машин, а коло під'їзду проходжувався вартовий. Він нічого не спитав, тільки, зупинившись, провів Рудіна поглядом, поки той піднімався по східцях і входив у двері.
У вестибюлі біля столика, заставленого телефонами, сидів молоденький лейтенант. Над ним на стіні була прикріплена табличка: «Черговий офіцер». Окинувши Рудіна бистрим оцінюючим поглядом, лейтенант вийшов із-за столу.
— Вам кого, куди? — запитав він по-російськи, вимовляючи кожне слово окремо.
— Мені треба до когось із начальників, — по-німецьки відповів Рудін.
Лейтенант ще раз, ніби переоцінюючи — немов у перший раз його обдурили, — подивився на Рудіна, на його зім'ятий, брудний одяг.
— Скажіть, у якій ви справі, це допоможе мені правильно підказати потрібну вам кімнату.
— Про справу я буду розмовляти з начальником, — трохи роздратовано відповів Рудін.
Лейтенант знизав плечима, подумав і запитав:
— Це стосується суто військової справи чи має зв'язок з питанням контакту з населенням?
Рудін зрозумів, що лейтенант справді не знає, куди його послати, і боїться порушити священний німецький порядок своєї установи.
— Так, контакт із населенням, — сказав Рудін.
Лейтенант прямо аж зрадів. Він ступив до столу і натиснув там кнопку. З бокових дверей вибіг солдат в окулярах. Лейтенант показав йому на Рудіна і сказав:
— Проведіть пана в кімнату номер чотири…
Рудін зайшов до вузької довгої кімнати, в кінці якої на столом спиною до вікна сидів офіцер. Стоячи біля дверей, Рудін бачив лише його силует: велику круглу голову н її короткій шиї і широкі плечі.
— Підійдіть ближче, — промовив офіцер, досить чисто по-російськи.
— Дякую, — по-німецьки сказав Рудін, підходячи до столу. Тепер він добре бачив німця. Це був майор. На грудях у нього висів почесний знак «За Францію» і невідомий Рудіну ромбовидний орден. У майора було простакувате і якесь зів'яле обличчя з м'якими, майже жіночими рисами.