Із хвіртки в паркані вийшло двоє солдатів з автоматами і за ними офіцер у довгій шинелі. Офіцер показав солдатам на Рудіна і відчеканив:
— Другий блок, кімната вісім, підполковник Грейс.
Солдати стояли з обох боків Рудіна, і один з них зробив рух автоматом, що замінював наказ: «Пішли!».
Солдати підвели його до невеликого двоповерхового будинку, що стояв поряд, із школою. Один лишився біля входу, другий пройшов з Рудіним всередину будинку. У вестибюлі їх уже чекав молодик у цивільному. Він кивнув солдатові, і той завмер у дверях. Чоловік жестом запросив Рудіна йти за ним. Вони піднялися на другий поверх і завернули праворуч по коридору. Біля других дверей молодик зупинився.
— Вам сюди, — він відчинив перед Рудіним двері. Рудін увійшов до невеликого кабінету.
В цей час німець, що сидів за столом, роздратовано говорив по телефону. Побачивши Рудіна на порозі, він крикнув у трубку: «Подзвоню пізніше!» — і недбало запитав по-російськи:
— Ну що там у вас?
— Я думав… Це довго розповідати, пане начальник… — усім своїм виглядом і тоном Рудін немов пробачався за те, що змушений відривати час у заклопотаного далеко важливішими справами начальника.
— Я щось не второпаю: ви і партизан, і водночас німець, до того ж німець радянський? Що це за ребус?
— Так, я за національністю німець, але виріс у Радянському Союзі, в республіці німців Поволжя, а потім був мобілізований у партизани. Тепер здався в полон.
— Так. Чого ж ви хочете?
— Я хочу співробітничати з Німеччиною, — відповів Рудін.
Підполковник Грейс на мить задумався, потім нахилився до якогось апарата на столі і тихо сказав:
— Попросіть до мене Андросова. Зараз же.
Серце в Рудіна застукотіло так швидко, що він злякався…
Ну, от і настав вирішальний момент. Робота не пропала марно, зараз він побачить Андросова — першу свою ціль.
Рудін стояв серед кімнати, коли ззаду з легким шумом відчинились і зачинились двері.
— Ви мене викликали? — запитав спокійний і якийсь безбарвний голос.
Андросов пройшов повз Рудіна до столу полковника. Рудін бачив його спину, широко розгорнуті плечі. На ньому був кітель німецького офіцера, але без знаків розрізнення, штани заправлені в чоботи, начищені до лакового блиску.
— Цього чоловіка нам прислав з військової комендатури мій друг майор Оренкліхер, — порпаючись у паперах, недбало сказав Грейс. — Займіться ним.
— Є які-небудь ваші рекомендації? — запитав Андросов.
— Ні, ні, все вирішуйте самі і потім мені доповісте.
Андросов повернувся до Рудіна, зміряв його поглядом і, вже проходячи повз нього, сказав:
— Ходімо.
Перше враження про Андросова було майже невловиме. Запам'ятались тільки його очі — уважні, чіпкі. В просторому кабінеті, куди вони прийшли, незважаючи на день, горіло світло, а вікна були зашторені.
— Сідайте, — Андросов показав Рудіну на стілець біля стола. Потім він, може, цілу хвилину пильно дивився на Рудіна, а той на нього, вичікувально і покірно.
Андросов підсунув до себе аркуш паперу, поклав на нього олівець.
— Розкажіть, як ви опинились у військовій комендатурі.
— Я прийшов туди добровільно!
— Ви місцевий житель?
— Ні,— посміхнувся Рудін. — Вам, напевне, доведеться вислухати досить довгу історію…
— Відповідайте на запитання, — сухо відповів Андросов. — Прізвище, ім'я, по батькові і основні анкетні дані. Прошу! — Він взяв олівець.
— Крамер Михайло Євгенович.
— Національність?
— Німець, вірніше — по батькові німець. Мати росіянка. Рік народження тисяча дев'ятсот одинадцятий, місце — місто Енгельс, колишня республіка німців Поволжя. Безпартійний, освіта вища — енергетик, працював у Москві. В липні цього року мобілізований у партизани як знавець німецької мови. Кілька днів тому в бою біля села Нікольського здався в полон.
Андросов мовчав, а Рудін дивився на нього спокійно і вичікувально. В очах Андросова він не бачив ні цікавості, ні віри, ні недовір'я — нічого.
— Значить, ви здалися в полон, а потім вільно прибули на прийом у військову комендатуру? Не здається вам це дивним? — запитав Андросов.
— У такій послідовності це виглядає, звичайно, дивно, — погодився Рудін. — Але ви не знаєте, що сталося між тим, як я здався в полон і прийшов у комендатуру.
— Вас передумали брати в полон, — без тіні посмішки сказав Андросов.
— Ні, мене взяли. Але замість того, щоб прислухатися до моєї пропозиції про співробітництво, мене відправили в табір військовополонених. Мало того, це трапилося тієї ночі, коли табір перебазували в тил. Ніхто зі мною не поговорив, мене одразу запхнули в ешелон, а я з нього втік — вистрибнув з вагона на ходу, вернувся сюди і прийшов до військової комендатури. Все це вам неважко перевірити. Я був у останньому вагоні ешелону, мої папери залишилися, очевидно, в солдата, що супроводив цей вагон.