— Ваше — ваше, а моє — моє,— швидко сказав Андросов.
— Але все ж таки що воно — це ваше? Може, образа?
— Що? — насторожився Андросов.
— Ну, скажімо, несправедливість, коли-небудь виявлена до вас? Хіба в нас не було так: людина робить невеличку помилку, а з нею під гарячу руку розправляються, як із злочинцем? Або ще й гірше: людина й не зробила помилки, а її звинувачують, не беручи на себе клопоту розібратися в суті справи? Після цього людині важко вірити в об'єктивність. Можна, звичайно, але важко.
— Ви думаєте, що все ж таки можна? — усміхнувся Андросов.
Рудін затамував подих, Андросов ішов у підготовлене русло розмови.
— Звичайно, можна, — сказав Рудін переконано. — Для цього необхідно лише одно: коли над вами чинять несправедливість, ясно усвідомлювати, що на людях, які її роблять, суспільство не закінчується, а якщо ви комуніст — розуміти, що навіть загальні збори партійної організації — це ще не партія.
Андросов сидів мовчки, плечі його опустилися, він не дивився на Рудіна.
— А що, коли я скажу вам, що підполковник Маслов і тоді і досі вважає, що з вами вчинили несправедливо? — запитав Рудін і помітив, як, почувши прізвище підполковника Маслова, Андросов здригнувся, але продовжував так, ніби нічого й не сталося: — Більше того, підполковник Маслов був тоді і досі переконаний, що в зникненні секретного документа ви винуваті менше від усіх тих, хто мав доступ до того документа. Я кажу — досі, бо я повинен попередити, що підполковник Маслов ще не знає, чим ви займаєтесь тепер. Він знає, що ви були відчислені в резерв і, за неперевіреними чутками, захворіли. Він якраз збирався викликати вас у вашій справі, а йому доповіли, що ви хворі, А потім — війна.
Тепер Андросов уже й не намагався приховувати, як він вражений почутим. На лобі в нього виступили краплини поту.
— Тепер я розумію, хто ви, — весь обм'якнувши, тихо промовив він.
— Тим краще, — підхопив Рудін. — Ви повинні зрозуміти й інше: якого великого значення надають нашій з вами зустрічі. Заради неї було вирішено ризикувати моїм життям. А втім, щоб ви не припустилися помилки, уточнюю: мета цієї нашої зустрічі не врятування грішника Андросова, а дещо, як ви догадуєтесь, далеко більше.
— Я все розумію, — глухо і якось розгублено промовив Андросов.
Ця його раптова розгубленість стривожила Рудіна. Очевидно, саме зараз Андросов вирішив, як йому діяти. Саме в цю напружену до краю хвилину двері розчинились і до кабінету ввійшов високий підполковник.
— Ви тут, виявляється? — сказав він роздратовано. — Чому ви не відповідаєте по телефону?
Схопившись при його появі, Андросов глянув тепер на вмонтований у столі щиток.
— Ось у чім річ: мабуть, я ненароком зачепив ручку перемикання…
Рудін прекрасно бачив, як кілька хвилин тому Андросов цілком свідомо перевів цю ручку в верхнє положення. Рудін навіть подумав тоді, чи не ввімкнув він, бува, звукозапис або чи не кличе кого на підмогу. Виявляється, Андросов просто відключив телефон, щоб дзвінки не перешкодили їхній розмові.
— Хто це? — спитав підполковник, дивлячись на Рудіна.
— Полонений, переданий нам військовою комендатурою, — недбало відповів Андросов.
— Коли докінчите з ним, зайдете до мене.
— Слухаю.
Підполковник вийшов. Андросов глянув на Рудіна і відвернувся.
— Я боявся, — сказав Рудін, — . що ви виявите хвилинну слабодухість і на цьому наша дуже важлива розмова обірветься.
— Я можу це зробити на п'ять хвилин пізніше, — понуро сказав Андросов.
— Наскільки я розумію, це був підполковник Мюллер?
— Звідки ви це знаєте? — здивувався Андросов.
Рудін розсміявся.
— Всі варті уваги жителі «Сатурна» нам відомі. Андросов схилився над столом і опустив голову.
— Я прекрасно розумію вас, Андросов, — співчутливо почав Рудін. — Я вірю, що вам нелегко було вирішити йти на службу до німців. Нелегко вам і тепер прийняти нове рішення. Але тоді ви були підвладні випадковим обставинам, які штовхали вас у спину, і вибору у вас, об'єктивно кажучи, не було, бо далеко не кожен у тому вашому становищі міг би знайти в собі сили і не зігнутися від ударів. Але тепер перед вами ясний вибір: або і далі йти по цьому шляху, добре знаючи, що попереду вас чекає безодня, або зробити все, щоб спокутувати свою провину перед Батьківщиною і своїм народом і заслужити право на майбутнє. Рішення повинно бути прийняте зараз же. Я особисто готовий на все. Але моя смерть вас не врятує.
Рудін замовк, дивлячись на Андросова, який і досі сидів з низько похиленою головою. Після дуже довгої паузи, яка здалася Рудіну нескінченною, Андросов запитав, не підводячи голови: