— Ви закликали до роботи мене, а самі без діла…
— Хто ж думав, — розсердився Рудін, — що ви, розумні люди, погодились бути тут на становищі сліпих пішаків?
Андросов скривджено замовк…
Зараз Рудін ішов до міста в службовий час, і йому довелося звернутись по дозвіл до Мюллера.
— Чому раптом вам забагнулося йти саме зараз? — запитав Мюллер.
Рудін відповів, що в нього дуже мерзнуть ноги і він хоче купити на базарі вовняні шкарпетки ручної роботи. Він вибрав саме цей товар не випадково, бо знав, що теплих речей не було навіть у найбільш забезпеченому всім «Сатурні».
— Можете зробити це і ввечері,— пробурчав Мюллер.
— Базар, пане підполковнику, збирається лише вранці,— спокійно пояснив Рудін.
— Не розумію, коли в вас встигають мерзнути ноги, — сказав Мюллер. — Від місця, де ви живете, до роботи, навіть повільно ідучи, досить п'яти хвилин, а більше ж ви нікуди не ходите.
— Тому й не ходжу, — посміхнувся Рудін, зафіксувавши собі, що Мюллер, очевидно, цікавився, чи ходить він до міста.
— Ви закінчили зведення про зимові дії партизанів?
— Так. Здав на машинку. До мого повернення воно буде передруковане.
— Гаразд, ідіть, — сказав Мюллер.
Відчуття, що Мюллер і досі не довіряє йому, не проходило. Всі його доручення Рудін виконував, як кажуть, не за страх, а за совість, дорікнути собі було ні в чому. Зомбах уже двічі дякував йому за роботу, а цей тип наче знає щось…
Рудін ніс Бабакіну для передачі Маркову докладне повідомлення про стан справ. Єдине цінне, що було в ньому, — список прізвищ і розстановка сил у «Сатурні» і, нарешті, опис того, як майстерно засекречено всю справу. Це повинно пояснити Маркову, чому нема конкретних результатів роботи Рудіна. Він чесно і щиро пише в донесенні, що проникнення в «Сатурн» було найлегшою частиною операції.
Рудін, випроставшись, ішов проти вітру, не ховаючи обличчя від пекучого снігу. Протоптаної стежки не було, і Рудін навмання прямував серединою вулиці. Це була вулиця Леніна. На перехрестях таблички були зірвані, але на номерних знаках будинків напис «Вулиця Леніна» залишався. Рудін поглядав на номерні знаки справа і зліва, і йому здавалось, ніби самі будинки вперто твердили: незважаючи ні на що, це вулиця Леніна, і ми її охороняємо. «Так, незважаючи ні на що, це вулиця Леніна»… — в ритм крокам повторював Рудін.
Усіх, хто був у той час на базарі, можна було перелічити на пальцях. Але найнебезпечніше було те, що все це були люди, які хотіли щось або виміняти, або продати, і Рудін опинився серед них єдиним покупцем. Усі вони обступили його і навперебій пропонували свій товар.
— Мені потрібні вовняні шкарпетки, — сказав Рудін бабусі, яка насідала на нього, тримаючи в руках якісь пожовклі від часу мереживні речі. Старенька тільки вертіла замотаною хусткою головою і трясла перед Рудіним мереживом. Очевидно, розмовляти на холодному вітрі їй було важко.
На Рудіна насунувся синьопикий дядько в подертому піджаку.
— Маю аспірин у порошках, пірамідон в таблетках.
— Не потребую… — Рудін мимоволі відвернувся: від торговця ліками тхнуло кислим самогонним перегаром. — Куплю вовняні шкарпетки.
Розмовляючи з хлопчаком, який продавав ґноти для каганців, Рудін обмінявся поглядом з Бабакіним, що із свого рундука одразу помітив прибулого на товкучку товариша. Хлопчак з ґнотами немов знав, що треба Рудіну, і показав на ларьок Бабакіна.
— Шкарпетки якщо є, то хіба он у тієї шкури в рундуку.
Рудін підійшов до рундука. Товкучка ревниво стежила за ним.
— Здрастуй, Саню, — тихо сказав він, відчуваючи невимовну приємність від того, що може назвати живе, справжнє людське ім'я і дивитися людині в вічі з щирою радістю.
— Здоров, Петре! — так само тихо обізвався Бабакін, і в очах його Рудін побачив власну радість і хвилювання.
— Мені потрібні вовняні шкарпетки ручної роботи, добре було б дві пари, — сказав Рудін.
— Серйозно потрібні?
— Так, Саню, але не зараз, а днів через три. Сьогодні я скажу, що мені лише пообіцяли їх знайти.
— Зрозуміло. Післязавтра шкарпетки будуть. Фірма не підведе, — усміхнувся Бабакін.
— Покажи що-небудь… Для розмови…
Бабакін викинув на прилавок старе драпове пальто. Рудін став його розглядати і непомітно поклав перед Бабакіним складений до розміру гривеника папірець з донесенням.
— Спішно? — ховаючи донесення, запитав Бабакін.
— Не дуже, — зітхнув Рудін.
— Передам не по радіо. А це тобі від Маркова… — Бабакін поклав на прилавок папірець, скручений у тверду, схожу на сірник трубочку. — Як настрій?