— Зіллечка запрацювала, — посміхаючись сказав Зілов, коли Леонов вистукав ключем донесення.
Потім вони перейшли на прийом і через кілька хвилин записали відповідь:
«Вас прийняли відмінно. Поздоровляємо. Чекаємо за розкладом. Доктор».
— Напевне зараз помчав наш Доктор доповідати самому Мюллеру, а може й Зомбаху, — задумливо сказав Зілов. — Не жарт для них, що їхні люди осіли в самісінькій Москві.
Заховавши рацію, вони лягли на свої розкладушки.
— Щось спати не хочеться, — зітхнув Леонов.
— Спати! — наказав Зілов. — Ми завтра повинні бути в формі. Працювати треба.
Радіорепродуктор у кухні почав передавати вечірнє зведення Інформбюро. Вони стали слухати. З фронту нічого особливого не було. Очевидно, Доктор мав рацію, коли говорив, що росіяни вичерпали всі свої сили в зимовому наступі під Москвою. Але наприкінці зведення було передано повідомлення, що зацікавило їх. Було сказано, що, за даними Центрального статистичного управління, підприємства, евакуйовані в східні райони країни, минулого місяця випустили стільки продукції, скільки до війни випускала вся промисловість Радянського Союзу.
Коли зведення закінчилось і заграла музика, Леонов тихо сказав:
— Сила все-таки — наша Росія-матінка…
— А ти й повірив? — насмішкувато спитав Зілов. — Передають всілякі казочки для агітації таких дурнів, як ти.
Вони надовго замовкли, але заснути не могли.
— Де сила, так це у Гітлера, — сказав Зілов. — Легко сказати, вся Європа на нього працює! Ти тільки подумай, Європа!
— А чого ж він Москву не взяв? — задав Леонов запитання, якого так не любив Доктор і на яке завжди відповідав з лайкою, на зразок того, що не з твоїм поросячим мозком зрозуміти стратегію фюрера або щось подібне.
Зілов спокійно сказав:
— Тут, я гадаю, німці маху дали. Не врахували нашої зими, а до холодів узяти Москву не встигли. Ти ж сам бачив, у якій одежині їхали на фронт їхні солдати. Сміх, та й годі: валянки-солом'яники!
— А чому ж Доктор — стратегія, стратегія!
— Звичайно, тепер якась-то стратегія у них, будь певен, приготована, — переконано сказав Зілов. — Генерали у Гітлера, будь здоров, своє діло знають. Поживемо — побачимо. Ми ж з тобою насправді ні хріну не знаємо. Товчемо одно: Москву не взяли, Москву не взяли. А може, Гітлер хоче так війну виграти, щоб Москва сама навколішки стала. Пам'ятаєш, як говорив про це в лекції полковник з двома хрестами?
— Пам'ятаю, — тихо відповів Леонов. — А тільки й тут Москва не спить і теж, будь певен, знає, як і що. Пам'ятаю, на Новий рік ми на радіотренуванні слухали промову Калініна? «Ми впевнені в перемозі!» — сказав він. Твердо так сказав. Мені аж страшно тоді стало.
Зілов засміявся:
— Чого-чого, а страху тобі не позичати. У тебе його на десятьох вистачить.
— Я тобі ось що скажу, — Леонов трохи підвівся на постелі.— Коли я ще в своєму місті жив, ми з дружком, з Генкою Кузакіним, спекуляцією промишляли і мали справу з одним німецьким майором. Ще тільки осінь починалася. Так от майор ще тоді казав нам, що Гітлер — Париж — це добре, а що Гітлер — Москва — це капут.
— Ну то й що ж? — розізлився Зілов. — Боягузи й маловіри є і в них.
Помовчавши трохи, Леонов спитав несподівано:
— Скажи, а хто ми з тобою?
— Як це хто? — Зілов не зрозумів ходу думок напарника, — Оперативні агенти «Сатурна». Ти що, зрікаєшся, чи як?
— Навіщо мені зрікатися? — Леонов знову помовчав і продовжував: — Хочу тобі сказати одну річ. Якраз напередодні нашого вильоту була в мене розмова з тим типом, що документи нам виписував.
— Це із Щукіним, чи що?
— Еге. Викликав він мене, щоб перевірити, чи знаю я свій документ, години півтори ганяв. Питання за питанням і все з шпилькою. Ну, що вже що, а документи я знав назубок. Розумів: у цьому наш головний рятунок від лиха. І раптом він питає: «А з яким почуттям, з якими думками ти будеш там дивитися в очі людям?» Я здивувався, але відповів, що буду дивитися як на своїх ворогів. А він і каже: «Тоді ти відразу ж і провалишся. Люди побачать у твоїх очах ненависть і запідозрять недобре. А ти ж їм земляк, бойовий товариш для військових і захисник для цивільних». Я навіть засміявся. Гарний, кажу, захисник. Тоді він раптом питає: «Отже, ти розумієш, що ти зрадник свого народу і своєї країни?» Тут я, брате мій, прямо тобі скажу, не добрав розуму, що йому відповісти. Ловить мене, бачу, а на що ловить — не втямлю. А сам дивиться на мене так, ніби щось кисле з'їв і йому гидко на все дивитись. І на закінчення порадив про все це подумати, щоб правильно поводитись тут. Прийшов я в гуртожиток і став думати. І скажу тобі, нічого приємного на думку мені не спадало. Ну справді, хто ми з тобою, якщо так підходити?