Це не був чіткий образ у візуальному сенсі.
Однак енергетично цей образ екстремально чітко окреслювався.
Натомість ВПП, здавалося, навіть не помічав чужої присутності. Справді не помічав? Чи робив вигляд?
Артемова спина напружилася від присутності Того-Хто-Був-Позаду. Він відчував його. І це відчуття обгортало, зігрівало, п’янило, оберігало…
ВПП роззирався навкруги, як дитина, дивуючись цьому ні на що не схожому світові чи, радше, антисвітові.
Нарешті трамвайчик зупинився.
Аргангел і Серафим зійшли з нього і стали біля сходів, що вели вниз. Артем із Пролетарським Письменником теж вийшли, не обертаючись на Того-Хто-Був-Позаду. Вони неначе стояли на великій скелі або на схилі каньйону, але східці були вирізані в камені.
Артем і ВПП почали спускатися тими сходами донизу. Сходинки були нерівними, неохайно витесаними, проте можна було вчепитися за дерев’яні поручні збоку.
Великий Пролетарський Письменник обігнав Артема, до нього приєднався Той-Хто-Був-Позаду. Тепер він став Тим-Хто-Попереду. Артем не бачив його обличчя, лише спину.
ВПП і Той-Хто-Попереду спускалися сходами перед ним. Здавалося, Пролетарський Письменник і не підозрює, хто йде поруч. Він просто балакав із ним, як колись з Артемом.
Артемові було прикро, що Той-Хто-Попереду приєднався не до нього, а до Пролетарського Письменника, хоча насправді ВПП був ніяким не пролетарським письменником. З погляду вічності він був просто письменником.
Зазирнувши вниз, Артем не побачив кінця сходів. «Здається, це триватиме довго. Дивно, що всі наші уявлення про третій рівень, або, як його називають за архаїчною термінологією, „рай“, асоціюється з Верхом. А тут — безкінечна дорога Вниз».
— …«Путь к истинной вере лежит через пустыню неверия. Вера, как удобная привычка, несравнимо вреднее сомнения…» — почув він уривок з розмови ВПП і Того-Хто-Попереду. Пролетарський Письменник ніби виправдовувався.
Артем подумав, що право йти поруч з Тим-Хто-Попереду треба заслужити. А хто він такий — Артем? Пацан, та й усе. Нахабний хлопчисько, якому чи не випадково вдалося потрапити на третій рівень. Чого він їх може навчити? Натомість Пролетарському Письменникові є про що розповісти. Він знає про природу людської віри значно більше, ніж Артем. Природно, що Тому-Хто-Попереду набагато цікавіше поговорити саме з ним, а не з Артемом.
Власне, Артем почав розуміти своє призначення у житті лише після Чарльзового листа, після кількамісячного перебування в «пустелі», після повернення додому.
…Україна після багатьох років відсутності вразила його. Люди, які емігрували з неї, нерідко казали, що це не найкраща країна для життя. І він, зіставляючи їхні слова зі своїми спогадами про пізній радянський і ранній пострадянський період, автоматично погоджувався.
З цими уявленнями він приїхав назад, додому. У літаку в Україну він почував себе місіонером, апостолом Андрієм. Він купався в наївних мріях про те, як може стати в пригоді своїй неньці-Україні.
Однак, коли повернувся, то побачив, що Україна — це не старенька ненька. Це молода хижачка. Це жінка, яку колись малоліткою віддали заміж і яка нарешті зуміла втекти від свого полігамного патріархального чоловіка, але, втративши голову від радості, прокліпала все, що мала або по праву могла б мати: ядерну зброю, «нульовий варіант»,[62] по-дурному втратила непогані стартові позиції.
Щоб надолужити втрачене, вона вирішила самостійно облаштовувати своє життя, але, не маючи досвіду самостійного господарювання поза патріархальною родиною, зав’язла в боргах, у невиконаних обіцянках, корупції, незакінчених починаннях, сварках, брехні, ревнощах. Її розбирала то сльозлива сентиментальність, то дика лють, часом вона билася в істериці, а часом влаштовувала пафосні театральні шоу. Вона робила все, крім справи.
Артем побачив, що всі його добрі наміри «бути корисним батьківщині» — не більше, як смішні ілюзії, дитячі фантазії. Не потрібен був він Україні. Точніше, сам він знав, що Україні якраз і потрібні такі молоді люди, як він, — вишколені на Заході, які вміють працювати в економіці в кризовій ситуації, нарощувати крок за кроком потенції, працювати з інвесторами, однак Україна його та йому подібних «в упор не бачила».
«Я сама! — кричала вона. — Я все знаю! Ви всі дурні, тільки я розумна!»
Артем навіть хотів був на все плюнути і поїхати назад — у Європу або Північну Америку. Але потім подумав: стоп!
Як казала його товаришка дитинства Марина: легко любити батьківщину, коли їй добре. А треба любити її й тоді, коли їй погано. І не тікати від неї, а залишатися з нею «в біді і радості, аж поки смерть не розлучить вас».
62
Йдеться про угоду про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього боргу й активів колишнього СРСР.