— Мені потрібна абсолютна й добровільна співпраця за всіма темами, які я забажаю обговорити. А що, маєш заперечення?
— Вайте, досить триндіти, — озвалася Дот, — просто виконуй накази. Господи, оце б мені такі м’язи!
— Залиште мене з ним наодинці, — сказав Бад, підійшовши до них. — Думаю, вистачить кількох хвилин.
— О, повертаєшся до старих-добрих методів, приятелю? Давно ти такого ентузіазму не виявляв.
— Я дам йому повірити, що він може мене намахати, — прошепотів Бад, — а потім вже дам просратися. Почекайте із Дот за дверима, гаразд?
Дадлі кивнув, і вони з Дот вийшли. Бад увімкнув радіоприймач: транслювали рекламу уживаних автомобілів в Їкел-Олдс.
— Пішов ти, козел, і той ірландський мудак хай в дупу йде, і ваша срана лесбуха також! — заверещав Гінтон, брязкаючи кайданами.
— Мені це все також не подобається, — підсунув до нього стілець Бад, — тому краще не пручайся — відповіси на кілька питань, і я скажу їм, аби вони тебе відпустили. І на те, що ти порушив умови дострокового звільнення, ми заплющимо очі.
— Пішов у сраку!
— Гінтоне, я думаю, ти знаєш Пірса Петчетта і, можливо, знав Дюка Кеткарта. Якби ти мені дещо про них розповів, то я би…
— Та я би краще твою мамку трахнув!
Бад різким рухом жбурнув Гінтона разом із його кріслом через усю кімнату. Крісло завалилося на підлогу, навсібіч полетіли тріски. Полиці також завалилися від удару, десь хрипіло поламане радіо.
Бад однією рукою підняв крісло. Гінтон обісцявся від страху. Бад знову заговорив, не впізнаючи свого спотвореного акцентом голосу:
— Агов, розкажи мені щось про сутенерів, приятелю. Про Кеткарта, про такого собі педика на ім’я Двайт Жілетт. Та мала, Кеті Джейнвей, працювала на них обох. Її вбили, а мені це дуже не подобається. Знаєш про це щось, приятелю?
Вони дивилися один одному просто в очі. Заїкатися він перестав взагалі — вочевидь, не бажав будити в Бадові звіра.
— Сер, я працював у Петчетта простим водієм, я і ще один чувак, його звати Честер Йоркін. Усе, що ми робили, — це розвозили… ну, ті незаконні штуки… а про цього Кеткарта я взагалі нічого не знаю. Про Жілетта колись чув — це гомік, який постачав дівчат на вечірки Спейда Кулі. Хочете, про Спейда розповім? Він міцно сидить на опіумі, закінчений нарколига. Зараз виступає в «Ель-Ранчо», ви його там і пов’яжете. Але про ту Кеті Джейнвей я вперше чую, і хто її убив — також не знаю.
Бад потрусив стілець — і Гінтон знову взявся розповідати.
— Сер, Петчетт — сутенер, у нього дівчата за викликом. Такі штучки, я вам скажу, фішка в тому, що всі вони — як дві краплі води схожі на кінозірок. Його улюбленицею була шикарна хвойда на ім’я Лінн, вона була викапана…
Бад кинувся душити Ламара Гінтона. Його обличчя почервоніло, чоловік зіщулився у своєму кріслі, намагаючись вирватися із залізних рук Бада Вайта. Але раптом стеля завалилася, і в голові в нього затанцювали вихри.
Крізь темряву й туман він чув питання та відповіді, крики та схлипування. Порножурнали, Кеткарт, Пірс Петчетт — цілої картини ніяк не зібрати. Він не прийшов повністю до тями, навіть коли почув ім’я Лінн Брекен. Міккі Коен, 1953 рік. Чому ти накивав п’ятами, почувши це ім’я? Бад не бажав повертатися з мороку. Ламар знову кричав, і Бад від цих звуків занурився у нестяму, у якій йому привиділася Лінн.
Лінн повія — із білявим волоссям, та справжня — брюнетка. Лінн, яка дізналася про його зустрічі із Інес, на це сказала лише: «Стався до неї добре і все мені розповідай». Лінн, яка веде щоденник, від читання якого він себе відриває буквально силою, — він знає, що вона щось замовчує. Лінн, яка завжди випереджає його на два кроки і дозволяє йому входити у своє життя і виходити з нього, коли йому заманеться. Із темного туману чути питання та відповіді. Здалеку лунають питання й відповіді. Потім настає абсолютно чорна темрява, а потім уже в голові у Бада починає вияснюватися.
Мотель «Вікторія», кімната № 7, де заготовлено ліжка для копів. Двері до кімнати № 6 розчахнуті навстіж.
Бад скотився із ліжка й піднявся. Голова розколювалася, щелепа жахливо боліла, він у нестямі розірвав подушку. У кімнаті № 6 нікого: пусте крісло, на стінах — кров. Ані Гінтона, ані Дот, ні Дадлі із хлопцями. На годиннику — 1:10 ночі. Бад спробував згадати питання й відповіді, які він чув крізь туман зомління, — але не зміг.
Додому він їхав на автоматі, занадто виснажений, аби про щось думати. Позіхаючи, відчинив двері — у нього над головою увімкнулося світло, і хтось/щось накинулося на нього.