Він відчув, як на його зап’ястях клацнули кайданки. Перед ним стояли Ед Екслі та Джек Вінсеннс. Обабіч: Фіск та Клекнер — засранці із Відділу внутрішніх розслідувань, які тримали його за руки.
Ед дав йому ляпаса. Фіск обхопив його шию й натиснув пальцем на сонну артерію.
— Коли ти став сержантом, — заявив Екслі, кинувши йому в обличчя папку, — Відділ внутрішніх розслідувань узяв тебе на замітку, так що ми вже знаємо про Лінн Брекен. Вінсеннс стежив за тобою у 1953-му, і в цій папці — усе, що він накопав на тебе, Брекен і Петчетта. Ти допитував Петчетта у справі вбивства Кеті Джейнвей і страшенно заважав розслідуванню бійні в «Нічній сові». Я хочу знати усе, що знаєш ти, а якщо ти не станеш співпрацювати — я негайно почну внутрішнє розслідування у справі приховування тобою доказів. Департаменту потрібен цап-відбувайло за «Нічну сову», я ж для поліції занадто цінний працівник, аби пустити мене під ніж. Тому, якщо ти не станеш допомагати, я докладу усіх зусиль, аби від тебе мокрого сліду не залишилося.
Хват ззаду трохи ослабнув — і Вайт спробував вирватися. Фіск із Клекнером вчепилися в нього знову.
— Ах ти лайно! Я тебе вб’ю!
— Не думаю, — засміявся Екслі, — а от якщо ти підеш мені назустріч, тобі буде пробачено приховування доказів, отримаєш свою дещицю слави, а на додачу — поділюся з тобою інформацією, яка допоможе в розслідуванні тієї малолітньої повії, яка тобі вже стільки років не дає спокою.
— А Лінн? — спитав Бад, відчуваючи, як у нього знову тьмяніє в очах.
— Її ми допитаємо першою — під сироваткою правди. Якщо вона чиста, до неї претензій не буде.
Він нічого не знає про «Сказане тихцем», і про той скелет у підвалі в Сан-Бернардіно також.
— Але це не означає, що ми — квити.
Розділ 52
Заснути він так і не зміг — думки про зізнання Вінсеннса, сховані у банках, не давали йому спокою. О шостій ранку до нього зателефонував перший журналіст. Ед увімкнув радіоприймач, а там уже крутили новини про перегляд справи та про його батька — навіть тут син і батько Екслі йшли пліч-о-пліч, поруч із репортажами про завершення будівництва швидкісних шосе, розповідали про Екслі-молодшого, який на очах у всіх із героя стрімко перетворювався на негідника. Біля будівлі поліції відбувалися пікети — ліваки вимагали справедливості.
Сьогодні вранці мало відбутися найважливіше зібрання у його кар’єрі.
Конференц-зал шефа Паркера було вже готове — на столі було викладено блокноти. Ед написав у своєму: «Петчетт», «Брекен», «Чи була угода Печетта з Гадженсом шантажем?»; підкреслив: «Каліцтва Гадженса збігаються із зображенням із порножурналів — змусити Вінсеннса принести журнали до офісу». Внесок Уайта: «Петчетт щось знав про розповсюдження порнографії у 1953-му», «зв’язок Петчетта із батьком братів Енґлеклінґів, який свого часу опікувався фармацевтикою», «обшук у помешканні Дюка Кеткарта і телефонний довідник із номерами друкарні в Сан-Бернардіно». Вайт щось досі приховував — Ед відчував це.
Висновок допиту: «Петчетт був причетний (через «Флер-де-Ліс») до розповсюдження порнографії, яке розслідував Відділ моралі в 53-му, схему розповсюдження порнографії розробив Кеткарт, каліцтва Гадженса пов’язані із цією порнографією».
Висновок: маємо справу із серією злочинних змов, що спричинила щонайменше чотири, а цілком імовірно — понад десяток серйозних злочинів протягом останніх п’яти років.
Увійшли інші — Паркер, Дадлі Сміт, Елліс Лоу. Покивали одне одному, вітаючись, поквапливо повсідалися.
— Словом, — сказав Паркер, — ми починаємо перегляд справи. — Цю справу хоче перебрати під себе генеральний прокурор, але Елліс подав на них скаргу, тож, поки її розглядатимуть, у нас є пара тижнів. Отже, у нас є два тижні часу на те, аби розкрити справу й відновити свою репутацію. У нас є два тижні до того, коли сюди приїдуть хлопці із Сакраменто і зроблять із нас посміховисько. Я хочу, щоби цю справу було розкрито у законний та ненасильницький спосіб і передано в руки великого журі присяжних протягом дванадцяти днів. Зрозуміло, джентльмени?
Усі мовчки закивали у відповідь.
— Я опинився в дуже делікатному становищі, — заявив Лоу, — оскільки безпосередньо перед втечею Коутс, Джонс і Фонтейн зізналися мені в усьому. Звичайно, якщо подумати, то можна припустити, що це були дурні й наївні хлопці, які не витримали психологічного тиску і…
— Еллісе, — перебив його Сміт, — про це можна забути. Ми просто пов’язали не тих чорномазих, не тих, хто перед цим влаштував стрілянину із дробовиків у Ґріффіт-парку. Справжні вбивці — якісь дуже хитрі виродки із негритянських кварталів, яким було відомо, де Коутс сховав машину, і які підкинули туди зброю. Це були ті, хто добре знає місцевість і допався до тачки раніше за нас. А той фіолетовий автомобіль, який нібито бачили біля «Нічної сови», — це просто збіг, що зіграв на руку вбивцям. Я вважаю, що автомобіль із Ґріффіт-парку було вкрадено або навіть зареєстровано не в нашому штаті, і, чесно кажучи, нам нічого не залишається, як почати заново перетрушувати чорні квартали.