Задзвонив телефон, і Джек миттєво схопив слухавку.
— Екслі?
— Так. Тебе офіційно скеровано на розслідування справи. Вайт поговорив із Лінн Брекен. Вона погодилася дати свідчення під пентоналом, і я хочу, аби ти її привіз. Вона чекатиме на тебе за годину в китайській забігайлівці через дорогу від Бюро. Зустрінь її там і приведи до мене у Відділ. Якщо з нею буде адвокат, позбудься його
— Слухай, я тут дещо накопав, думаю, ти зацікавишся.
— Приведи мені жінку — потім поговоримо.
І ось він побачив її вперше через п’ять років після того багаття із папок з компроматом — Лінн Брекен пила чай у забігайлівці Ела Вонґа. Джек дивився на неї крізь вікно.
Вона й досі була у формі. Тридцятип’ятирічна красуня, від якої не відвести погляду. Вона побачила його. Джек раптом затремтів: його досьє.
Вона вийшла до нього на вулицю.
— Мені прикро, що так сталося, — сказав Джек.
— Але це ви дозволили цьому статися. Чи не боїтеся того, що мені про вас відомо?
Щось тут було не так: вона була занадто спокійною, як для людини, на яку за п’ять хвилин чекає допит.
— Я тепер під крилечком у того страшного капітана Екслі. Якщо раптом щось випливе — закладаюся, він мене прикриє.
— Я б на вашому місці не робила таких ризикованих ставок. Я пішла на це виключно тому, що Бад сказав, мовляв, якщо я не стану свідчити — він потрапить у дуже скрутне становище.
— А що ще сказав вам Бад?
— Розповів трохи недобрих речей про вас і того вашого капітана. Може, ходімо вже? Хочу швидше з цим покінчити.
Вони перейшли вулицю, піднялися до Відділу внутрішніх розслідувань чорним ходом. Біля дверей відділу їх зустрів сержант Фіск, провів до кабінету Екслі. Там на них уже чекали капітан Ед, Рей Пінкер, а також робочий стіл, заставлений моторошним медичним приладдям — шприци, пробірки. Тут же стояв поліграф — на той випадок, якщо сироватка правди не подіє.
Пінкер набрав шприц. Екслі жестом показав Лінн на стілець.
— Прошу, міс Брекен.
Лінн сіла. Пінкер закотив їй лівий рукав, перетягнув джгутом.
— Не знаю, що сказав вам Бад Вайт, — промовив Ед діловим тоном, — але фактично ми розслідуємо кілька пов’язаних між собою злочинів. Якщо ми дістанемо від вас якусь корисну інформацію, то будемо готові надати вам імунітет перед будь-якими потенційними кримінальними звинуваченнями проти вас.
— Я дуже погано брешу, — відповіла Лінн, стиснувши кулак. — Починаймо вже.
Пінкер взяв її руку і зробив укол. Екслі натиснув на магнітофоні кнопку запису. Очі у Лінн взялися туманною плівкою — зазвичай пентонал діє не так.
— Свідок Лінн Брекен, — заговорив Ед у мікрофон, — дата народження: 22 березня 1958 року. Міс Брекен, будь ласка, порахуйте від ста у зворотному порядку.
Вона майже одразу почала говорити нерозбірливо:
— Сто, дев’яносто дев’ять, дев’яносто вісім, дев’яносто сім, дев’яносто шість…
Пінкер перевірив її очі, кивнув. Джек схопився за стілець. Вона була занадто спокійна — він відчував якусь підступність.
— Отже, народилася 22 березня 1958 року, — продовжив, відкашлявшись, Екслі. — Під час допиту свідка присутні я сам, сержант Двейн Фіск, сержант Джон Вінсеннс і судовий медексперт Рей Пінкер. Двейне, ви відповідаєте за стенограму.
Фіск взяв у руки нотатник.
— Міс Брекен, — спитав Екслі, — скільки вам років?
— Тридцять чотири, — трохи нерозбірливо відповіла вона.
— Ким ви працюєте?
— Я — бізнесменка.
— Це ви — власниця магазину одягу «Вероніка» в Санта-Моніці?
— Так.
— Чому ви обрали назву «Вероніка»?
— Це мій особистий жарт.
— Будьте ласкаві, поясніть?
— Це ім’я з мого минулого життя.
— І що це означає?
— Я працювала повією, — відповіла Лінн із замріяною усмішкою, — яка вдавала із себе Вероніку Лейк.
— Хто переконав вас робити це?
— Пірс Петчетт.
— Зрозуміло. Скажіть, це Пірс Петчетт вбив чоловіка на ім’я Сід Гадженс у квітні 1953 року?
— Ні. Тобто я не знаю. А навіщо йому було його вбивати?
— Ви знаєте, ким був Сід Гадженс?
— Так. Журналіст бульварної преси.
— Чи був Петчетт знайомий із Гадженсом?
— Ні. Тобто якби вони були знайомі, то він би обов’язково сказав мені, похвалився би знайомством зі знаменитістю.