А ось тепер він розірвав щоденник — уздовж корінця, навпіл, а потім — на дрібні шматочки розірвавши шкіру і папір.
Він підійшов до телефона, набрав номер Відділу внутрішніх розслідувань. Гудок. Гудок.
— Відділ внутрішніх розслідувань, Клекнер.
— Це Вайт. Дай мені Екслі.
— Вайте, тобі гапл… — у слухавці почувся новий голос… — Це Екслі. Де ти, Вайте?
— В Ерроугед. Я щойно прочитав щоденник Лінн і тепер знаю все про твого старого, Атертона і Дітерлінґа. Абсолютно все. Зараз я розберуся із одним підозрюваним, а потім — слухай вечірні новини, там буде багато цікавого.
— Спробуймо домовитися. Послухай-но…
— Ніколи.
Він повернувся до Лос-Анджелеса і знову розпочав пошуки Спейда: Чайна-таун, Стріп, «Білтмор» — уже по третьому колу. Обличчя китайців і хлопців із «Ковбойських ритмів» тепер були йому геть однакові. Він уже тричі побував у кожній довбаній дірі цього міста, де міг сховатися Спейд, — хіба що до його агента зазирав лише одного разу.
Бад поїхав до «Союзу Ната Пенцлера». Двері до кабінету було відчинено — містер Натскі якраз вирішив перекусити сендвічем.
— От лайно, — не втримався він, побачивши на порозі Бада.
— Спейд вчора не прийшов на власний концерт. Його вибрики, мабуть, коштують вам чимало грошей.
— Ой, містере неандертальцю, — відповів Пенцлер, потягнувшись рукою під стіл, — знали б ви, скільки мені клопоту приносять мої клієнти.
— Але щось ви не дуже цим переймаєтеся.
— За клопоти завжди віддають сторицею.
— Ви знаєте, де він зараз?
— Десь на Плутоні, я думаю, зі своїм дружбаном Джеком Деніелсом, — відповів Натсі, рухаючи рукою під столом.
— Що це ви там робите рукою?
— Яйця чухаю. То що, хочеш на мене попрацювати? П’ять сотень на тиждень, але десять відсотків віддаватимеш своєму агенту.
— Де він?
— Десь вештається, звідки мені знати? Зазирніть до мене наступного тижня — можливо, щось надумаєте.
— Отак, значить?
— Слухайте, невже ви думаєте, що я би став щось приховувати від такого головоріза?