Грибов щодо цього не мав сумнівів.
На початку першої світової війни, тоді ще лейтенант, він брав участь у забезпеченні таємних водолазних робіт острова Осмуссар.
Недалеко від цього острова наскочив на каміння німецький крейсер “Магдебург”. Виконуючи інструкцію, командир його викинув за борт корабельні документи, щоб ті не попали до рук ворога. Документи зберігалися в свинцевих шабатурках і одразу ж пішли на дно.
Але російські водолази підняли їх. Це відіграло величезну роль у війні. На поверхню було витягнено документи таємного зв’язку німецького військово-морського флоту. Російське командування чесно поділилося знахідкою із союзниками. Німці й далі на всіх морях користувалися своїми шифрами, не підозрюючи, що вони зрозумілі супротивникові.
Після війни німці довідалися про це і вжили інші застережні заходи.
Відтепер секретні відомості наносили на карти і вписували в документи особливим чорнилом, що легко змивалося. Сейфи, де зберігали документацію, мали відтулини в стінках. Якщо корабель потопав, вода проходила через ці отвори в сейф і вмить змивала таємницю.
Щось подібне могло статися і з “Летючим Голландцем”…
А в Нейла виникла “гіпотеза понтонів”.
“Якби я був на місці господарів Цвішена, — писав він Грибову, — то наказав би йому сховати таємний архів у морі, поблизу якої-небудь банки. По-моєму, це надійніше за шхери. Уявіть собі, вночі човен спливає у визначеній точці, десь посеред моря. Потім за борт спускають на понтонах скрині з архівом. Понтонів, установлених на певній глибині, не буде видно. Скрині, прикріплені до них мідними тросами, спокійно ляжуть на дно. Еге ж, щось на зразок мінної банки. “Міни” приберігають до слушного часу. В потрібну мить вони ще вибухнуть.
Координати цієї точки згодом легко встановити за різко вираженими глибинами.
Отже, Балтійське море обертається на величезний сейф чи комору. Щоправда, комора ця почасти вогкувата, але скрині, треба гадати, водонепроникні”.
Звичайно, не можна відкидати і такий варіант розв’язки. Вінета в шхерах, як і Вінета в Піллау, всього лиш омана, шкаралупа без зернятка.
І Сашко Ластиков, дорогий Грибову, як син, як онук, ризикує своїм життям, щоб пересвідчитися: чи порожній горіх?
Адже порушники також можуть не знати про це.
Мучений неспокоєм, Грибов підходить до вікна.
Ніч. Дощ.
У таку ж негоду він 1937 року проводив лінкор “Марат” з Ленінграда до Лондона для участі в святкуванні з нагоди коронації Георга VI.
Балтійське море пройшли в суцільному тумані. Рухатися доводилося сповільненим ходом, за лотом, безперестанку промацуючи глибини. За Борнхольмом наджидав танкер. У тумані лінкор поповнив пальне і повернув за обчисленням у вузьку ділянку Фемарнбельту.
Сіра запона посувалася перед форштевнем, гнана вітром. “Марат” ішов наче в кільватер мороку.
Лише поблизу місця призначення розгодинилося. Радянські військові моряки побачили нарешті білу брилу на виднокрузі — острів Уайт, що захищає підступи до Спітхейдського рейду.
Сказати по щирості, навіть у тих складних навігаційних обставинах штурман “Марата” не хвилювався так:;а своє прокладання курсу, як хвилюється тепер…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ЗУСТРІЧНИЙ РОЗШУК
Приблизно миль за шістдесят—сімдесят на захід від Ленінграда дощу немає. Зоряне склепіння звільна повертається над головою.
Олександр присуває ракетницю, дивиться на годин-ник-браслет, вводить погляд на небо.
Невже і ця ніч мине даремно? Чекання стає майже нестерпним.
Він змінює положення. Гранітні плити холодять. Ніби там, у глибині, — склеп з мерцями.
Так воно, певно, і є. Олександр не поділяє побоювань Грибова і Нейла. Звичайно, “Летючий” — у Вінеті, причому напханий секретними документами і мерцями.
Не зовсім приємно буде пробиратися відсіками повз кістяки. Але ж гвардії капітан-лейтенантові було ще бридкіше. Живі Гейнц і Готліб, мабуть, куди огидніші за мертвих. І все ж він стерпів.
З усмішкою Олександр пригадує розмову комдива з Ривчуном про острів.
“Певно, рибу ловив там не раз”, — жартома дорікнув комдив.
“І не ловив я, товаришу комдив! А якби ловив… Звісно, одразу зміркував би. Вітру немає, а поплавця тягне під берег…”
“Чому ж не ловив рибу?”
“Острів проглядають з того берега. Не годиться!”
Особливо важливо було спостерігати острів під час шторму. Мабуть, на поверхні при березі надималися пухирці. Шторм заганяв воду всередину, а повітря під острівцем стискувалося й не пускало.
Але ніхто з прикордонників цього не знав.
Олександр сам тільки вчора помітив, що веслярам важче біля берега. Якийсь незримий Мальстрем у мініатюрі! Але тепер уже все зрозуміло.
Дивно, що рибальські сіті ще ні разу не затягло під острів.
Зорі — вгорі, їхнє відображення — унизу… Весь світ навкруги — зорі, самі лише зорі. Ніби кружляєш посеред них, підважений у міжпланетнім обширі.
Такої ночі особливо самітно на чатах. Та Олександр не відчуває себе самотнім. Його товариші, безшелесно занурюючи у воду весла, удержують шлюпку поблизу острова. З берега материка пильнують за островом сухо-дільники. А мористіше, майже в самому гирлі затоки, ходить туди й сюди прикордонний корабель. Командир його припав до бінокля. Обслуга стоїть біля автоматів. Команда напоготові: чекає на “групу відвертання й прикриття”.
Наприкінці допиту мальтієць розговорився. Він не приховав нічого. За планом “шефа” чергова “заблукана” яхта мала перетнути державний кордон у гирлі затоки, щоб відвернути увагу прикордонників від того, що діятиметься в його глибині.
Відкриється шлях для порушника, що попрямує вплав до острова, умовно названого “Зміїним”. Так принаймні вважав “шеф”. Він і гадки не має про те, що мальтієць не скористався капсулою з отрутою і став балакучим. А то б цей план, певна річ, замінили якимось іншим.
Олександр поглянув на небо. Зорі наче зблякли Світає?
Зненацька прямо перед Олександром звівся на виднокраї вузький прямовисний промінь. Це подали сигнал з прикордонного корабля. “Заблукану” яхту затримано, і товариші Олександра, удаючи заклопотаних, “шурують” в її каютах та трюмі.
Та це лише формальність, гра. І прикордонники, і затримані розуміють, що головні події розгорнуться не тут.
Стовп світла, поколихавшись, упав. Зараз же трохи ліворуч здійнявся другий. Сигнал з корабля відрепетовано[51] ретельним начальником морського поста. Певно, побоюється, що Олександр не посмітив першого променя.
Отже, почалося! Жди бойового плавця з хвилини на хвилину!
І другий промінь упав, мов підрубаний. Потім він метушливо засновигав гирлом затоки. Це демонстративна метушливість. З того берега мають бачити, що морський пост зосередив увагу тільки на яхті.
Цієї ночі всі запопадливо підіграють незнаному самовпевненому добродієві в чорному макінтоші. Це гра л дурника. Ним, без сумніву, буде зарозумілий добродій — про це вже Олександр подбає!
Чорні стовпи, що постали на місці прямовисних променів — їхній слід на сітківці очей, — поступово світліючи, зникають.
Вітер пробіг по верхів’ях. Сосни схвильовано зашуміли. Потім начеб хтось цитькнув на них чи кинув жменю піску — враз стихли.
Усією своєю істотою Олександр відчув, що на острові є ще хтось!
Не поворухнувшись, він повів очима навколо.
На скелі, що обривається в море, темніє силует. Щойно його тут не було. Він зовсім нерухомий, ніби споконвіку на острові, як і величезні кругляки, що лежать побіля нього.
Олександр здивувався, що не почув ні шурхоту, ні сплеску.
У тьмяному світлі зірок блиснули бризки, що сповзали по матово-слизьких, спадистих, надто широких плечах. Голова на них видається потворно маленькою.
Перед Олександром жаба-велетень. Замість обличчя висунулася розчепірена од вуха до вуха паща — особлива маска невідомої конструкції. На спині стирчить горб — балони.