Покоївка була не тільки цікава, але й письменна. З перших же рядків їй стало зрозуміло, що записи в зошиті вів капітан такий-то, який недавно зник, що схвилювало його друзів та викликало багато розмов. Припускали, що судно його потопив невловимий безжальний де Сото.
Любителя щоденників було схоплено. Невдовзі його судили, а потім повісили на очах у всього Гібралтара.
— Після страти тільки й розмов було, що про цей щоденник, — закінчив Олафсон. — Казали, що де Сото носив свою смерть завжди при собі, а на ніч до того ж ще й ховав під подушку… Отаке-то, друзі! Якщо у когось із вас з’явиться небезпечна таємниця, зберігайте її тільки в пам’яті, та й то запроторте в якийсь найдальший і найтемніший куток!..
Вислухавши цю історію, Нейл замислився — не про де Сото, а про Олафсона. Чи є в оповідача таємниця, яку треба запроторити в якийсь найдальший і найпотаємніший куток пам’яті?
Начебто так! І, очевидно, це була саме та таємниця, яка ось уже два роки мертвим тягарем лежить на душі у Нейла!
Жодного разу, навіть мимохідь, не згадав Олафсон Летючого Голландця. Чому?
Старий лоцман обминав цю легенду, як обминають небезпечну мілину чи оголене підводне каміння.
Нейл розпитав старожилів блока, давніх слухачів Олафсона.
Так, той розповідав про чайні кліпери, скарби, морських зміїв, піратів, але про Летючого Голландця він не розповідав ніколи.
Хіба ж не диво? Адже це одна з найпоширеніших морських історій!
Надзвичайно обережно Нейл підступив з розпитами до Олафсона.
— Летючий Голландець? — старий кинув гострий погляд з-під острішкуватих брів. — Так, є й така історія. Колись я знав її. Дуже давно. Тепер забув.
Чи можна було повірити в таку наївну брехню?
Нейл зробив ще кілька спроб. Олафсон відбувався пустими відмовками, роблено позіхав чи повертався спиною.
Та це ще більше розпалювало Нейла.
Лоцман боїться розповісти стару морську історію, щоб не прохопитися словом?
За спиною легендарного Летючого Голландця бачить того, іншого?
Якось увечері Нейл і Олафсон раніше за інших повернулися в барак.
Нейл вклався на своїй койці. Олафсон, крекчучи, почав скидати черевики.
Саме час для відвертої розмови!
— Чи не думаєш ти, — повільно спитав Нейл, — що в світі привидів можуть блукати також підводні човни?
Довга мовчанка. Олафсон, як і раніше, сидить напівобернувшись до Нейла, тримаючи черевики в руках.
— Мені розповідали дещо про це в Бразілії два роки тому, — вів далі Нейл, дивлячись на двері. — Та людина божилася, що бачила човен-привид на відстані півкабельтова. Він виходив з прибережних заростей. Та ось що дивно: на ньому говорили по-німецьки!
Важкий черевик зі стуком упав на підлогу.
Он як!
Олафсон нагнувся над черевиком. Щось він дуже довго вовтузиться з ним, старанно засовуючи під ліжко, — мабуть, хоче зволікти час.
І це йому вдалося. Загрюкали двері, зачовгали-за-стукали підошви, у барак ввійшли інші в’язні.
Ні! Більше не можна чекати! Нейл керується не пустою цікавістю. Він шукає однодумця, товариша по боротьбі.
Що ж! Поведемо розмову інакше — поверх голів інших мешканців барака!
Коли в блоці повкладалися, Нейл рішуче повернувся до свого сусіди:
— А тепер історію, Оле! Найстрашнішу з твоїх історій! Я замовляю про Летючого Голландця! Мені казали, що ти й досі ще не розповідав про нього.
Койка сердито заскрипіла і засовалась під старим лоцманом.
— Сам і розкажи, — пробурчав він. — Ти молодший. Пам’ять у тебе краща.
Нейл не поспішав.
— Я б, мабуть, розказав, — спроквола мовив він, — та боюся, що історія Летючого Голландця у моїй розповіді матиме надто сучасний вигляд.
Ясніше висловитись не можна! Олафсон, здавалося, завагався. Та недовір’я все-таки взяло гору.
Він почав розповідати не про Летючого Голландця, а зовсім про інше — про тих англійських і французьких піратів, яким у нагороду за їхні заслуги дали адміральське звання, а також титули баронета чи маркіза. Це було цікаво. Блок, як звичайно, притих.
Нейл вилаявся в думках. Лоцман, простодушний хитрун, зумів покласти розмову круто на інший глас…
Сигнал відбою! Барак поринув у сон.
Сплячі скидаються на покійників, що лежать покотом. Роти розкриті, очні впадини здаються такими ж чорними, як і роти. Лампочка під стелею горить тьмяно.
Заснув і Олафсон.
Тільки Нейл не спить. Закинувши за голову руки, дивиться в низьку фанерну стелю — і не бачить її.
Що дало сьогоднішнє випробування? Олафсон не сказав нічого і водночас сказав дуже багато. Це вперте небажання торкатися небезпечної теми, ці незграбні викрути, — по суті, однаково, що признання!
І все-таки Олафсон повинен сам сказати: “Так, кемраде! Я бачив “Летючого Голландця”!” А може, спочатку Нейлу сказати про це?
Нейл заплющив очі. І одразу ж блиснуло вдалині плесо Аракари. Під зорями воно вилискувало, як мокрий асфальт. Знову Нейл побачив чорну стіну лісу і почув ритмічні незрозумілі звуки, — чи то був індіянський барабан, чи тупіт багатьох ніг, що танцювали?
Під цей приглушений розмірений гул Нейл почав засинати. І раптом поруч виразно сказали:
— Флаінг Дачмен![24]
Потім забурмотіли:
— Не можна, не хочу, не скажу!
Хвилина чи дві тиші. Щось нерозбірливе, нібито:
— Нікель… Тавро… Нікель…
І знову:
— Ні! Не хочу! Не можу!
Це бурмотів у сні Олафсон.
Нейл поквапливо розбудив його. Уже почали підводитися розкуйовджені голови сусідів. Не можна привертати увагу блока до того, що знали тільки Нейл і Олафсон.
Старий лоцман трохи підвівся на лікті:
— Я що-небудь казав, Джек?
— Ні, — мовив Нейл трохи почекавши. — Ти тільки дуже стогнав і скреготав зубами уві сні.
Олафсон недовірливо пробурчав щось і, вкладаючись, натягнув ковдру на голову…
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
АНГЛІЙСЬКИЙ НІКЕЛЬ
Наступного дня Олафсон занедужав.
Уранці в’язнів вивели споруджувати укріплення — стало відомо про наближення Радянської Армії.
Нейл, стоячи над виритим окопом, обернувся і побачив поруч Олафсона.
Той скоцюрбився біля своєї тачки, а обличчя в нього було перелякане, зовсім біле.
— Затули мене від Гуго! — пробурмотів він.
Наглядач, кривий Гуго, теж мав свою щоденну норму. Чорна пов’язка закривала його ліве вибите око. Але правим він бачив дуже добре. Цілий день, стоячи впівоберта, стежив за в’язнями цим своїм круглим, сорочачим оком. І, якщо хто-небудь здавався слабосилим чи хворим, негайно лунала коротка лайка, а слідом за нею черга з автомата…
Нейл затуляв собою Олафсона доти, доки той не зібрався з силами.
Коли тачки покотилися по дощаному помосту, Олафсон устиг неголосно сказати:
— Спасибі! Я мушу хоч би там що протриматись, доки прийдуть росіяни!
Однак увечері у блоці його почала тіпати пропасниця. Він уткнувся обличчям у подушку, стараючись не стогнати Кілька разів Нейл подавав йому пити.
— Ти гарний хлопець, Джек! — прошепотів Олафсон. І — майже беззвучно: — Я б розповів, якби міг. Слово честі, я б тобі розповів…
Після півночі він зовсім рознедужався. У бараці вже спали. Старий лоцман стримував стогін, щоб не розбудити товаришів. Він дихав важко, уривчасто.
Нейл перегнувся до Олафсона через вузький просвіт, що розділяв їхні ліжка.
— Я викличу лікаря, — сказав він не дуже впевнено.
— Ні! Прошу тебе, не треба! Мене одразу ж потягнуть з блока, щоб робити наді мною досліди. Нас розлучать з тобою. А цього не можна. Можливо, я все-таки наважусь… Так, можливо… Дай мені води!
Зуби його дрібно зацокотіли об кухоль.
— Сохне в роті, важко говорити. Присунься ближче! Ще ближче!.. Джек, мені не діждатися росіян.
— Ну, що ти! Не такий ти вже слабий, старина!
— Ні, я знаю. Завтра Гуго мене доб’є. А росіяни можуть не прийти завтра. О, якби вони прийшли завтра!