Капітан похмуро згорбився поруч стернового.
“Як наш смугастий бідолаха?” — спитав я, закурюючи.
“Помер”.
“Невже? Жаль!”
Капітан поглянув на мене спідлоба:
“Коли б самим себе не пожаліти! Даремно ми взяли його на борт”.
“Чому?”
“За ним була погоня. Він сам сказав про це. А тепер женуться за нами”.
“Хто женеться?”
“Його господарі”.
“Не розумію. Індіянам нас не догнати”.
“При чому тут індіяни?”
“Але ж він утік з-під ножа! Хіба не так? По-моєму, його збиралися принести в жертву богові війни”.
“Він утік не від індіянів, а від білих”.
“Яких білих?”
“Він гадає, що це німці”.
“А! Фодьксдойче?”
“Не фольксдойче. Я так і не зрозумів до кінця. Він втратив багато крові, приходив до тями на короткий час. Бурмотів про білих, які не хочуть, щоб бачили їхні обличчя, і тому ходять у накомарниках. Правда, у заростях, як ви знаєте, сила-силенна москітів і піщаних мух. Але між собою ці люди розмовляли по-німецьки”.
“А він розумів по-німецьки?”
“Трохи. Колись працював у фольксдойче. Але він не сказав своїм новим господарям, що розуміє німецьку. Ким, по-вашому, він працював у них?”
“Носильником? Добувачем каучуку?”
“Він був при машині, яка забиває палі! За його словами, люди в накомарниках будують серед боліт капище своєму богові”.
“Капище?”
“Ну, так, мабуть, це виглядає в його дикунському розумінні, — роздратовано кинув капітан. Він говорив коротко, уривчасто, раз у раз озираючись. — Дідько їх знає, що вони будують! Робітників, казав він, дуже багато. Ііь діяни. Платять їм добре. Але вони не повертаються додому”.
“Як?!”
“Їх убивають, — пробурмотів капітан, вдивляючись у лісовий коридор, що звужувався за кормою. — Розстрілюють”.
“Розстрілюють своїх робітників?”
“Так сказав цей індіянин. Він сам бачив. Удвох із товаришем рубав чагарник на дрова, заглибився в ліс. Раптом чує постріл! Другий індіянин хотів утекти, але наш умовив його підкрастися ближче. У заростях була засада! Люди в накомарниках підстерігали робітників, які, відпрацювавши свій строк за контрактом, поверталися додому, їх повбивали всіх до одного!”
“У це важко повірити”, — здивовано сказав я.
“Навіщо індіянинові було брехати? Він з товаришем так злякався, що вирішив тікати, не заходячи в табір. Але по їх сліду пустили собак, догнали, покарали. Другий індіянин помер під канчуками. Нашому — вдалося обдурити сторожів. Ну, а ви турботливо підібрали його і приволокли на пароплав!” Капітан сердито прокашлявся, наче подавився лайкою.
“На такому великому будівництві, — в роздумі сказав я, — є, очевидно, і мотоботи”.
“А! Хіба я не сказав вам? Ці в накомарниках мають дещо краще за мотоботи. Індіянин казав: “Довгий, дуже великий човен, який може поринати і…”
“Підводний човен?!”
“Вони називали його… Та ви ж знаєте німецьку! Як по-німецьки “Летючий Голландець?”
“Дер флігенде Холлендер”.
“Саме так! Друге слово індіянин не міг зрозуміти. Він не знав, хто такі голландці. Але перше слово запам’ятав добре: “Літаючий, летючий”. “Але це не літак, — бурмотів поранений, літаки, за його словами, бачив у Манаосі. — Це довгий човен, який…” І так далі.
“Летючий Голландець”, зрозуміло, прізвисько, — сказав я. — Навіщо німцям база підводних човнів так далеко від гирла Амазонки?”
“А це ви у Деніца[31] спитайте! — гнівно кинув капітан, знову оглядаючись. — Мене зараз цікавить одне: чи вистачить дров до Рере?”
“Повинно вистачити”.
У тих місцях пароплави в міру потреби поповнюються не вугіллям, а пальмовими дровами. Але ж ми не поповнювалися дровами на черговій пристані — другий помічник, як ви пам’ятаєте, переплутав гирла річок.
Я спитав капітана, чи думає він, що за нами послали навздогінці підводного човна.
“Не знаю. Не думаю нічого. Відчуваю погоню спиною”.
“Але індіянин, утікач, помер!”
“Люди в накомарниках не знають про це, і ми стали для них небезпечними. Побували поблизу якоїсь важливої таємниці. А хіба заткнеш рота всім оцим?” — Він з презирством показав униз.
Там розгорялися і гасли і знову розгорялися вогники люльок. У Бразілії люльки курять навіть жінки. На палубі і далі галасливо обговорювали нічні події.
“Рере, Рере! — стурбовано бурмотів капітан. — Боюся, не дотягнемо до Рере!”
Але ми дотягнули до Рере.
Ніч розвіялася раптово, як дим.
Я зібрався був знову в своє “пекло”, але забарився на трапі. Не міг утриматись, щоб не озирнутися довкола.
Ніч здає вахту дню! Це завжди красиве і величне видовище — під будь-якими широтами. Але на екваторі воно особливо красиве.
Тут “зміна вахти” відбувається без попередження. Не буває ні сутінків, ні світанку.
Раптом довгі брижі швидко пробігли по верхівках пальм, потім із-за них бризнули промені. Немовби воїни, тисячі воїнів, заховавшись у заростях, разом висмикнули із піхов свої мечі!
Аракара освітилася. Вода була блідо-рожева, а береги яскраво-зелені. Попереду стало видно сліпуче плесо Рере. Воно було навіть ніби трохи випукле посередині. Від нас його відділяв вузький мис, порослий папороттю.
З подивом я побачив, що мис видовжується!
Він змінював свої обриси на очах, ставав нижчим і нижчим.
І раптом я зрозумів: це ніс підводного човна, тупо обрубаний, наче сокира, висувається із-за миса!
Ще кілька секунд — і він увесь як на долоні: сірий у плямах камуфляжу, наче гадюка, довжелезний, без будь-яких розпізнавальних цифр чи літер.
Від нього ми були на відстані півкабельтова. Як він міг обігнати нас? Мабуть, був якийсь коротший шлях, підводний човен пройшов до гирла Аракари невідомими нам протоками.
Я навіть не встиг злякатися. Мене вразила висока бойова рубка і те, що на палубі не було гармати. Але там стояли кулемети, і обслуга вишикувалася біля них.
Підводний човен завмер посеред плеса, загороджуючи нам дорогу.
З палуби долинув різноголосий протяжний зойк.
Щось крикнув за моєю спиною капітан. Другий помічник поквапливо пролопотів босоніж по трапу. Я побачив, як кілька матросів опускають по талях шлюпку. На них почав натискати натовп пасажирів, які репетували, верещали, голосили.
О! Це дуже страшно — паніка! Особливо на кораблі.
Шлюпка поповзла, стала навскіс, зачерпнула воду кормою. За борт полетіли рятівні пояси, підвісні койки, ящики.
Ніби правець прикував мене до трапа. Я вкляк на місці й дивився, хоч знав: маю бути біля машин!
Але що міг зробити наш бідолаха “Камоенс”, беззбройний, безпорадний, затиснутий у вузькому просторі берегами ріки? Незграбно повертаючись, він востаннє сумовито проскрипів своїми ревматичними бімсами, шпангоутами і стрінгерами.
Однак нас не удостоїли торпеди.
Коротка черга!
Я озирнувся. Капітан лежав скоцюрбившись, схиливши голову на плече. Рука звисала з містка. Біля ніг капітана лежав стерновий.
Нас розстрілювали з кулеметів!
Течія одразу ж підхопила “Камоенс”, яким перестали керувати, і понесла його на перекат.
Я стріпнув з себе це запаморочення. Притьмом кинувся на місток до штурвала. Але не добіг, не встиг добігти!
Різкий поштовх, скрипіння, гуркіт!
Навколо мене гойдалися люди, уламки, ящики. Я був уже у воді!
Очевидно, “Камоенс” дістав велику пробоїну чи кілька пробоїн. Він швидко завалювався на бік. По перекошеній палубі у воду скочувалися люди.
Повз мене пропливло кілька корзин, зв’язаних докупи. На них вилізли два чи три чоловіки. Я приєднався до них.
Нас розвернуло і понесло прямо до підводного човна. Шлюпка, переповнена людьми, обігнала наші корзини. Весла опускалися ривками.
Матері піднімали дітей і показували їх кулеметникам, що стояли на палубі.
І ось по шлюпці вперіщила черга, гребці і пасажири шарахнули до корми. Шлюпка перекинулася.